— Ти нікуди сьогодні не підеш!
Іще додала, притуливши йому пальця до рота:
— Мовчи!..
Ходить сон коло вікон, заглядає цікавий сонисько у темне вікно. Хукає, протирає шибки — не бачить нічого. Вчувається тільки щасливий жіночий сміх, але він не певний і в тому. Може, то зорі, відомі насмішниці, звісившись із неба лукавими мордочками, кепкують із нього?
Іван Приходько надумався ярмаркувати.
І хоч не було особливо й чим: не бекали в кошарі зайві вівці, не рохкали по хлівах відгодовані свині, не переповнювали двір кури та гуси, не тріщала комора од збіжжя, не репались діжки од сала, масла, сиру й меду, а зовсім, можна сказати, навпаки, все одно Іванові гвалт припекло їхати на ярмарок!
— Та що ж ти, чорте нечесаний, там продаватимеш? — аж охрипла од крику його жінка Хведора. — Чим торгуватимеш, щоб тебе й мої очі не бачили?!
— А пшеницею!
— Пшеницею? — аж руками сплескувала Хведора. — Та де ж ти набереш тієї пшениці, коли самим до весни не вистачить?
— І чого ти, жінко, журишся? Де ще ті яйця, а вона уже квокче. Коли ще та весна, а ти вже собі голову сушиш. Не померли ж досі од голоду, дасть Бог, і далі не помремо. Прийде весна — позичимо, світ не без добрих людей. А я, як не справлю нового плуга, чим землю горатиму?
Хведора чи то зовсім утратила голос, чи дала-таки себе умовити — не сказала більше й слова.
Лишень махнула рукою: продавай усе, хоч і дітей поспродуй, а мені вже все одно, та й заходилася біля печі. А Іван, радий, що так легко переміг дружину, мигцем за шапку та й із хати — лаштувати воза, насипати два чували пшениці, бо збирався ж виїхати пораніше, щоб не прогавити торгу.
Повернувся із двору, коли вже зовсім стемніло. Саме збиралися вечеряти. На долівці посеред хати примостились кружечком Приходьченки: хто на полінці, хто на колінці, а хто і на своїй половинці. Старшенькі усі в штанях з помочами через плечі, а менші — у довгих забрьоханих сорочечках: на штани усім не вистачало. Хведора, ще й досі сердита, витягла із печі чавуняру з нечищеною, в «мундирах», картоплею, гепнула ним посеред кружка: їжте, хоч подавіться! А сама кинула рогач та й пішла геть із хати.
Приходьченків мало обходило, сваряться тато із мамою чи ні. Обліпили чавун, хапали один поперед одного гарячу картоплю. Іван швиденько шапку із голови — та на долівку: примостився і собі поміж синами.
— Ох і бульба! Оце бульба, дак бульба! — примовляв весело він, ганяючи по долоні гарячу картоплину. — До такої і сала не треба!
— Хоцу сала! — озвався відразу найменший, що обгризав картоплину, як яблуко, щоб не попекти губи.
— Від сала, сину, ратиці ростуть, — відповів Іван. — З салом і дурень картоплю жуватиме, а ти без сала попробуй. Отоді й побачимо, який ти молодець!
Приходьченки всі були молодцями: не встиг Іван і оглянутись, а в чавуні вже тільки чорненька водичка при денці!
— Х-ху! — оддував щоки Іван. — Так, мабуть, і царі не вечеряли! Теперечки і запити не гріх.
Звівся, пішов до великого дерев’яного цебра, поволік за собою вервечку синів. Пили по черзі, по старшинству, вслід за татом прихвалювали:
— Сма-ачна!..
Іван весело дивився на синів, що, слава Богу, не хворіли, не квиріли — росли, як із води. Чи то набрались од батька веселої, безжурної вдачі, що зроду-віку бив лихом об землю, бив та ще й пританцьовував, чи позичили в матері нев’янучого здоров’я, яка й досі ходить із дівочим, на всю щоку рум’янцем, тільки йшли їм на користь і пісні харчі, і вічні нестатки. В інших діти хворіють, помирають, Іванових же не бере ні чума, ні пропасниця: як висиплять босоніж на сніг в найлютіший мороз, то в дядьків та тіток, що мимо проходять, аж спини дубіють.
Тож Іван весело поглядає на синів, на невигубне сім’я своє, що, загартоване, ростиме хоч і на камінні, і велика любов освітлює його очі:
— Хлопці, а хто поїде ярмаркувати з татом?
— Я поїду!.. Я!.. — закричали дружно сини, обступаючи тата.
Навіть найменший, якщо не рахувати отого, що в колисці, і той пнувся до нього, простягав рученята з-під довгих рукавів сорочки, що закочувалась йому аж на плечі.
— Та ти що, зовсім із глузду з’їхав? — закричала Хведора. — Не пущу!.. І не проси — не пущу!..
Іван і не просив — підморгнув лише синам. А ті вже як обступили маму, як узялись її тіпати — у Хведори й голова обертом пішла! Крик, лемент, плач. Те смикає за рукав, те цупить за спідницю, не знає вона, до кого й повернутися, кому й по потилиці заїхати.
— Забирай! — не витримала врешті Хведора. — Хоч і отого, що в колисці, бери! Щезніть тільки з моїх очей, щоб я вас більше й не бачила!