Отак і виїхав ні світ ні зоря Іван Приходько із своїми синами. Найменшого, правда, не взяв. Зачинивши за ними ворота, Хведора наготувала їм на вечерю повну макітру вареників, а сама ухопила з колиски малого та й подалася на хутір до сестри.
До місця добралися, коли вже добре-таки розвиднілось.
Містечко лежало внизу, і до нього з усіх боків спускалися вози, гарби, фури, запряжені кіньми й волами, тяглися пішки чоловіки і жінки з клумаками, корзинами через плечі та за плечима. Все те стікалося до величезного майдану, обперезаного рундуками, ятками, крамницями, що вже гудів, колихався незліченною людністю.
Ще здалеку помітив Іван гурт молодиків у юнгштурмівках і кількох міліціонерів. Молодики зупиняли вози, частину пропускали, а частину завертали із шляху в сторону, де вже стояли біли своїх підвід стривожені, похмурі господарі.
«Хлібна застава», — здогадався Іван. Зупинив був коня, щоб повернути назад, та завагався: збирався ж, можна сказати, не один день, та отак і поїхати, не побувавши на ярмаркові? Потоптавсь, потоптавсь коло воза, врешті зважився: прикрив оті два чували сіном, скомандував синам:
— Сідайте ізверху. Та не ворушіться. — Скочив на передок, смикнув віжки.
— Тпрру!.. — Двоє молодиків зупинили коня.
— Що, дядьку, везеш?
— А ви, добрі люди, не бачите? — здивувався Іван. — Синів на ярмарок везу. Мо’, ви підкажете, скільки за кожного правити?..
Хлопці не дуже прислухалися до Іванових теревенів: намацали враз чували, запитали, суворо дивлячись на Приходька:
— А це що?
— Ото?
— Еге ж, оце!
Іван витріщився так, наче вперше ті чували побачив:
— Оце-о?
— Та оце ж!
— От же клята жінка! — аж розсердився Іван. — Таки підкинула!.. Так поклала, що я й не помітив!..
— Вона у вас, дядьку, не тільки хитра, а ще й силу неабияку має, — засміявся один. — По шість пудиків у мішечкові кожному, не менше.
А інший скомандував:
— Завертайте з дороги!
— А то нащо? — вдавав, що нічого не второпав, Іван.
— На те, дядьку, щоб ви продали оцей хліб державі, а не спекулянтові!
— Дак я ж бідняк! Мене й не обкладали, людоньки добрі! — з останніх сил відбрикувався Іван.
— Значить, як державі, то хліба немає, а як спекулянтові, то є?.. Завертайте добром, бо міліціонера покличемо!
І ніде діватися Йванові — довелося звертати з дороги.
Іванова підвода була останньою. Чи то дядьки не везли більше хліба, чи були догадливіші та зарані завернули додому, тільки, пождавши ще трохи, комсомольці посідали по одному на затримані підводи та й наказали рушати до загот-
пункту.
На Івановій сидів міліціонер. Пихкав цигаркою, незлостиво докоряв:
— От ви, дядьку, бідняк, а спекулянтові на руку граєте.
— Чому ж спикулянтові? Мені гроші, чоловіче добрий, он як потрібні!
— Гроші, гроші... Вам би все гроші, щоб подорожче продати! Закопуєте, приховуєте до весни, коли подорожче. А про те не думаєте, що робітник, зробивши машину, не прикопує її в землю, чекаючи, поки подорожчає!
— Та хто його, чоловіче добрий, той хліб і закопує!
— А куркулі?
— Дак їх же розкуркулили! От у нас був один на розплід, та й того викорчували.
— Один? На все село — один? — здивувався міліціонер. — Погано ж ви їх шукали, якщо тільки одного на все село знайшли!..
— А ви, звиняйте, звідки будете родом? — поцікавився Йван.
— Я? З Полтави.
— А, з Полтави. Тоді звісно...
Іще щось хотів додати, але вчасно прикусив язика.
До заготпункту вже їхали мовчки.
А там понад широчезними, гостинно розчиненими воротами напнуто транспарант — «Більшовицький привіт хлібоздатникам!» А там запрошений із сусідньої військової частини духовий оркестр грає такого веселого марша, що, здавши хліб та одержавши по квитанціях гроші, хоч танцюй гопака. Ще й кореспондент газети клацає фотоапаратом, записує, хто й звідки.
Підлетів до Івана, витріщився на дітей, запитав, наче збиравсь купувати:
— Ваші?
— Мої, та не всі...
— Іще є? — аж очі полізли на лоба в кореспондента.
— Половина дома лишилася.
— Половина?! Цікаво... Цікаво... — Та чирк, чирк олівцем у блокноті. — Пробачте, а ви самі звідки?
— З Тарасівки.
— А прізвище й ім’я?
— Твердохліб Володимир, — недовго думав Іван. — А жінка — Маруся...
Кореспондент, клацнувши фотоапаратом, пострибав далі, а Іван, трохи розвеселившись, пішов до контори за грошима.
Поверталися дядьки з тієї музики вже без охорони. Поверталися, кому як на душу спадало. Той періщив коней, аж піна летіла; той і віжок до рук не брав: обв’язав за полудрабок — везіть хоч і в прірву; а той волікся до крамниці, щоб купити на гроші за зданий хліб горілки та випити з великих радощів: пообіцяв же кореспондент надрукувати його «патрета» на видному місці!