— А хата?
— А хата згоріла... Та що по тому тужити: пішли, брате, вип’ємо.
Івана не треба було вдруге запрошувати: що ж то за ярмарок, як на ньому і язика не замочиш? А тут іще й щастя привалило: спродався і коня не розпрігши.
І друга не менш поважна причина: пострічався із приятелем.
Попхалися до крамниці, купили по пляшці горілки, оселедців, ковбаси, хлібину. А по дорозі до воза згадав Іван про своїх галченят: прихопив величезну в’язку бубликів. Гризтимуть — хоч на хвилину забудуть про тата.
Добравшись до воза, спитав:
— Всі цілі?
— Всі, тату, всі!
Не став рахувати — повірив на слово. Зняв в’язку із шиї, кинув у гурт — ось вам гостинець! — а сам заходився чистити оселедця. Покраявши хлібину та ковбасу, глянув на дітей. Упоравшись із бубликами, сини сиділи нищечком, не зводили голодних очей з оселедця та ковбаси. Іван стояв і не знав, що робити. Роздати всім по шматочку? Не вистачить. Їсти самому? Так хіба ж полізе шматок той, коли діти он так дивляться, що краще б уже просили. Ні, не зможе їсти Іван, коли його діти голодні!
Гаразд, хлопці, гулять так гулять! Все одно не вистачить грошей на плуга. Пооремо й тим, а розвалиться — комнезам у біді не залишить. Тож куплю вам і ковбаси, і оселедців, і пряників — їжте, діти, од пуза, наїдайтеся хоч раз у житті! Сип, крамарю, ще й цукерок, сип, не жалій, отих-о, щонайбільших! Ріж оцього... як воно зветься!.. Помидло?.. Ріж і помидло, одчикриж так фунтів на п’ять. Бо в мене, крамарю, теж діти, і чим вони гірші од інших дітей?
Припер, приволік оберемок гостинців — висипав дітям на воза: ласуйте та знайте, як їздити з татом!
І був розкішний обід, і був великий бенкет у малих Приходьченків. Ковбасу заїдали цукерками, оселедці — «помидлом»... Їли од пуза, мели все підряд, не лишили нічого. А наївшись, захотіли ще й пити.
І тут не поскупився Іван. Гроші? Що гроші! Помремо — на той світ із собою не заберемо. Він, Іван, не багач, не дукач, тож не трясеться над кожною копійкою. Тож давай, крамарю, отієї води у пляшках, що б’є в носа та булькає у животі. Та вибирай посолоділої, бо ти не знаєш, які в мене діти. Таких, крамарю, дітей на весь світ пошукати! Накидай сюди в поли, вали, скільки піднесу, ярмаркувати, дак ярмаркувати!
І пили Приходьченки воду, розстібали гудзики на полотняних, матір’ю витканих, матір’ю й пошитих штанцях. І поки поралися отак біля солодкої, тато із дядьком заходилися коло гіркої.
Відкоркували пляшки, поскидали шапки, як перед молитвою, і обличчя в обох стали побожні, як на сповіді. Та тільки піднесли пляшки до ротів, тільки ковтнули по разу, як за спинами в них:
— Хліб та сіль, православні!
Іван аж закашлявся, витираючи почервонілі очі: а бодай тебе, отак налякав! Обернувся: стояв перед ним піп — не піп, а щось таке на попа схоже. Ряса зашморгана, подрана, кожен сніданок і кожен обід лишали на ній не один свій слід протягом багатьох місяців. А на патлатій голові така шапка, що й старець посоромився б її носити. А цьому нічого: кліпає веселенькими очицями, шморгає червоним носом, ласо погляда на пляшки.
— Дякуємо! — відповів нарешті Іван. — Налили б тобі, чоловіче добрий, так сам бачиш: ні в що.
— За посудинкою, православні, діло не стане, — зрадів незнайомець. Відгорнув швиденько полу ряси, дістав із кишені мідний кухоль на ланцюжкові: лийте!
Іван аж головою покрутив: ну й ну! Прикинув на око — кухоль такий, що не тільки пляшки — кварти не вистачить, щоб налити по вінця.
— А ланцюг отой нащо? — поцікавився Матвій.
— Щоб не вкрали, православні. Нишпорять таті по стаду, заходять і ошую, і одесную. Підметки з-під ніг і ті зріжуть, як зазіваєшся.
Іван опасливо помацав себе по кишені, де лежав гаман, відміряв нігтем півпляшки, налив у кухоль.
— Во ім’я отця, і сина, і святого духа! Возліяша Адамові слізки во чрева власні для бодрості. Амінь!
Іван не встиг і оком скліпнути, а кухоль вже тільки мелькнув, і незнайомець, блаженно скалячи око, нюхає вказівний палець: заїдати не схотів, щоб не псувати смаку.
— А ви, пробачте на слові, хто такі будете? — поцікавився Йван, жуючи оселедець. — З духовенства чи таку тільки одежину справили?
— З духовенства, добродію мій, з духовенства. Дякував у селі Ковалівці... Мо’, чули про таке?
— Як же не чули, коли я живу у Тарасівці!
— У Тарасівці?.. Хоч не нашого приходу, а бували у нашому храмі і з цього села... Як же, бували... Щедрі у вас люди, нічого не скажеш... Тільки немає вже храму у Ковалівці. Закрили божий дім та й самого Господа Бога зреклися. Про отця Діодорія чували?
Дізнавшись, що не знають такого, той був дуже здивований. Не міг уявити, що хтось може не знати, бодай не чути про отця Діодорія.