— Стовп віри православної, пастир над пастирями, а не побоялися і на нього руку занести. Виселили разом із родиною: матушкою, дочкою й онуком... Та й то добре, що так обійшлося...
Вирушали із ярмарку вже по обіді. Прощалися із дяком, як із рідним татом; обіймались, цілувалися, ридма ридали од жалю та розпуки, що доводиться розлучатися. Вкінець розчулившись, Іван став запрошувати дяка до себе:
— Поїхали! Їй-пра, поїхали!.. Одягать буду, поїть буду, як за рідним ходитиму...
Дячок п’яний, п’яний, а знайшов у собі рештки глузду не повірити Йванові. Відмовився. Тоді Іван, в самісіньке серце вражений отакою чорною невдячністю, так і умився гіркими слізьми, а Матвій, образившись за товариша, поліз на дяка з кулаками:
— А-а, мало вас, довгогривих, ще били!
— Та чого ти дивишся: хрести його в ухо!
— Лупи довгогривого!
— Бий гада й одскакуй! — під’юджували зіваки, що враз назбігалися хтозна й звідкіль.
Дячок, одбиваючись кухлем, пірнув у натовп, а друзі, насилу здершись на воза, рушили з ярмарку: вирішив Матвій погостювати в товариша.
Химерною людиною був Матвій Переярок. Ще з молодих років кохався в історії свого роду. Знав своїх найдавніших пращурів так, мовби жив разом із ними, ходив пліч-о-пліч у далекі походи, їв з одного казана саламаху, рубався із бусурманами чи панами, з отією зажерливою нечистю, що повзала з усіх усюд на багаті землі Вкраїни, одривата її синів од плуга, од круторогих волів, примушувала братися за зброю. Інші пам’ятали тільки могили батьків та дідів: поки хрест на могилі, доти й пам’ять у голові. Матвій же знав, де лежить дід, де прадід, а де й прапрадід — до десятого коліна. Пильнував кожну могилу, оновляв зогнилі хрести. І стежив, щоб на кожному хрестові був дерев’яний прапорець — ознака козачого роду.
— Та чи тобі, Матвію, не однаково! — говорили сусіди. — Козак не козак, а помремо — всі перед Богом станемо рівні.
— Перед Богом, може, і рівні, а перед людьми — ні, — відповідав розважливо Матвій. — Отож-то воно і біда, що цураємося ми свого роду, забуваємо батьків. Який над нами пан, такий наш і рід. Отак і процвиндрили свою пам’ять к бісовій матері! А тепер хто ми, й самі не розберемо: ждемо, поки чужак підкаже!
Отак відповідав Матвій тим, що забували стежки не тільки до могил своїх предків. Але він рідко коли вступав у розмови: тверезий більше відмовчувався. Здвигне, бувало, тільки плечима, коли хтось уже дуже причепиться, здвигне та й відійде. Тверезим Матвій і мухи не зобидить. Говорить майже пошепки, а його світлі, немов у дитини, очі так і сяють доброзичливістю. Порається по господарству, як і всі порядні господарі, і тихішої людини не знайдеш у всьому селі.
Та минає місяць, другий, третій... Минає, може, й півроку, і неспокійні вогники починають мерехтіти в очах Матвія. Він сам не знає, що з ним коїться, тільки з кожним днем все більше й більше починає душити його буденщина, дратувати сіренька одноманітність. І вже не з любов’ю та гордістю — з ненавистю починає дивитися він на нажите добро, на всі оті шмутки-
жмутки, що непомітно перестають слугувати тобі, а, перетворившись на ідольські капища, самі вимагають рабського слугування, поглинають тебе з головою.
Все частіше насиналися сни: безмежний степ, закосичений тирсою... Кінь, налитий дикою силою... Спис із прапорцем у гарячій руці, крива турецька шаблюка при боці... Він мчить на коні, і високе небо стає іще вищим... А проснеться — низька стеля, маленькі віконця, сперте повітря, гарячі подушки і розморене сном пітне тіло дружини. Ні коня, ні високого неба — тільки гостра, невигойна туга...
І коли вже стає зовсім невтерпець, коли вже лишається хіба що рвонути, як перед смертю, сорочку на грудях, шукав Матвій забуття у горілці. І не впізнати тоді Матвія. Погляд гострий та задеркуватий, рухи різкі й сміливі, шапка набакир, свитка наопаш, а в руці — важкенний кийок: усмалить — прощайся з білим світом! Іде вулицею, якийсь аж вищий на зріст, мете перед собою старого й малого: розбігайтеся, я ваш Бог!
І жінка Килина, яка їздила на чоловікові, коли він був тверезий, хапала притьмом, що цінніше, та й утікала городами до сусідів.
Матвій же, вдершись до хати, починав зривати зі стін рушники, підбирати неприхоплену жінкою одежину. Скидав усе на долівку в одну купу, а тоді підпалював. Вогонь, дим, сморід, аж очі виїдає, а Матвієві хоч би що: тільки роздуваються ніздрі та задоволено одсвічують очі.
Минав хміль, вивітрювався із хати чад, і знову ходив покірним ягнятком Матвій, брався шпарко до роботи.