Килина покинула Матвія після того, як він роздав усе своє добро циганам. Все, до останньої трісочки. Не пожалів ні овець, ні вола, ні святкових жупанів. Беріть! Забирайте, щоб не лишилося й сліду від оцієї наостогидлої власності, а я осідлаю коня та й поїду на Запорожжя! Жінка!.. Що мені жінка! Який з мене був би козак, аби я слухався жінки!..
Циганів, спасибі їм, не довелося довго впрошувати та вмовляти: поки найстарший з-поміж них дудлив горілку та братався з господарем, решта цупила, що тільки могла, мела і з комори, і з погреба. Прокинувся другого дня Матвій — по двору хоч гопки скач! І чухав потилицю Матвій, і голосила нещасна Килина, а потім підібрала сяку-таку одежину та й подалася до батьків: хай ще хтось попробує з отим навіженим жити!
— Не журися, Матвію, біс із нею, з Килиною! — втіша свого друга Іван. — Ось приїдемо, таку тобі дівку висватаєм, що ну!..
— Та я не журюся...
— То, чуєш, не побивайся, — не слухає Йван. — А хочеш — віддам тобі свою жінку? От хрест святий — віддам!
Матвій Іванової жінки чомусь не схотів.
— Тоді молодицю, — вирішив Іван. — В нас такі молодиці, що й на сковороді холодній шкварчать... Но, Гніда, но! Чи тобі повилазило: не бачиш, кого я везу?..
Та віжками, та батогом! Влетіли в Тарасівку, як оглашенні. Розбігайся — Іван з ярмарку їде! Та не сам, а з товаришем. Таким йому дорогим, що й рідної жінки для нього не жаль!
І мчала кобила, немов знавісніла, і підскакували на возі, як горох, Приходьченко, і розліталися, гублячи пір’я, кури та гуси, і матюкалися, ледь не попавши під колеса, дядьки, і кричали жінки, хапаючи дітей. А Іван — море йому по коліна — звівся на ноги, батожить кобилу, аж шерсть із неї летить.
Не зупинивсь перед двором: зірвав із петель благенькі ворота, що затріщали дощаними ребрами під колесами. Погнав прямо на хату, прямо у двері, хотів, мабуть, підвезти дорогого гостя аж до столу, та збила із вірного шляху клятуща горілка: в’їхав дишлом у вікно. Скло так і бризнуло, рама налізла кобилі на голову, а Йван полетів їй під копита... Приїхали!
Іван вигрібався із-під кобили, Матвій все ще виснув на дишлі, а діти перемішались-переплутались так, що вже й не розібрати, де чия голова, а де чиї ноги.
— Хведоро! — звівшись на ноги, загорлав Іван. — Одчиняй, така-сяка, двері, бо тут тобі й смерть!..
Хведора не відчиняла. З тієї простої причини, що не було її вдома.
Сяк-так відкотивши воза та вивільнивши кобилу, увалилися до хати.
— Тату, їсти!
— Га? — вдарив об поли Іван. — Ти чуєш, Матвію, вони хочуть їсти! Я їм всі гроші стравив, ярмарок увесь закупив, а вони все ще не наїлися... То беріть закусюйте татом! Ось із руки й починайте!
Тата не схотіли — шаснули до печі.
— Тату, вареники!
— Вареники? — вирячив очі Йван. — А їй-пра, вареники!.. Матвію, дивись: повна макітра. То воно ж по цьому случаю і випити не гріх!
Матвій відповів, що не гріх. Стояв посеред хати, оглядав стіни, обвішані рушниками, так наче приділявся, з якого починати. Із сіней повернувся Іван, притискаючи до черева сулію з перваком. Вигнала жінка та й сховала до Різдва, а Іван оце її і знайшов. Бо хіба ж зараз не свято Іванові? Ти поглянь, хто приїхав! Друг приїхав, найвірніший Іванів товариш, та ще який, Хведоро, друг!..
— Матвію, дай я тебе, занудо, поцілую! Ум... ум... Ех, дарувать так дарувать: забирай і синів разом із моєю Хведорою! Не хочеш?.. Синів моїх не хочеш?.. Ну й дурень... Тоді поїхали до молодиці... Є молодиця — сам до неї пішов би, так Хведора не пустить! Забирай вареники, які лишилися, бо в неї, мо’ закуски нема...
Вигрібали вареники розпечіреними п’ятірнями, набивали ними кишені.
— Отого хапай-но, Матвію! Отого, пузатішого!.. Іч, як вимазався в олію!..
Потім Іван згадав, що в коморі повне решето сирих яєць. Виніс, похитуючись, поставив на стіл:
— Греби, поки жінка не побачила! — Курячі яйця теж помандрували до кишень.
— Набрав? А теперечки поїхали...
Наказав синам нікуди не рипатися, підхопив недопиту сулію та й двигонув із гостем надвір.
— Ех, пить будем та гулять будем!..
Та пили... Та гуляли...
Повернувся Іван од Марти Лисючки вже один. Хтозна, чи й знайшов би дорогу додому, та кобила, спасибі їй, сама привезла, їхав Іван голічерева, задравши ноги. І якщо хто стрічався, то бачив тільки руді чоботи, задерті до неба, та чув голосне булькання, мовби лежав там не Йван, а сулія із горілкою.
Матвій же доночовував у Марти.
Прокинувся ще затемна. Довго кліпав очима — ніяк не міг розшелепати, де він, що з ним і чому лежить на лаві зодягнений під якимось кожухом. А тут іще голова — хоч стягуй її обручами, а тут іще в роті — наче сто солдатів онучі сушили. А до боків щось поналипало таке, що страшно й подумати.