Поліз до кишені — обмер. Сіпнувся до другої — те саме! Аж тоді пригадав і вареники, і яйця, які так і не витяг із кишені. Та й прокляв нищечком друга: «Щоб же ти, Іване, був такий здоровий! Як же теперечки встану та вийду з хати?» Бо Марта уже не спить — порається біля печі.
Помітила, шо гість прокинувся, підійшла до нього:
— Скидай штани і пінжак!
— ?..
— Скидай, скидай, буду прати! І спіднє скидай. Іч, до чого додумалися: крашанки у кишенях носити!
Отак і залишився Матвій у Марти Лисючки. Приймак не приймак, чоловік не чоловік, а щось таки на нього схоже, хоч і не ходили під вінець. Чимось сподобався, припав до душі, за дві гарячі ночі вибив із Мартиного серця і Ганжу, й парубків та й оселився надійно у ньому. І не зводила Марта із свого Матвія закоханого погляду, йшла селом, як після ясної купелі, хвалилася жінкам:
— А що хазяїн, а що любить дітей... Вони так і липнуть до нього.
А Матвій шпарко заходився біля хазяйства. Полагодив пліт, навісив нові ворота, пофарбував охрою, і вони ще здалеку вабили око веселим кольором...
Впорався на подвір’ї — зайшов до комори. Засунув у зерно руку — чи не перегрілося? — намацав мішки.
— А це що?
Марта не втаїла нічого: чоловік же, можна вважати. І спохмурнів одразу Матвій — гострим поблиском зблиснули очі. Мовчки став розгрібати зерно, витягувати чували.
— Матвієчку, навіщо?
Не відповів. Ухопив пузатий чувал за гузир, зло вискаливши зуби, рвонув догори, висадив із закрома.
— Ану піддай!
Та й поніс із комори на воза.
Отоді й зрозуміла Марта, що затіяв Матвій, їй би закричати, кинутися слідом, вчепитись у ті чували, — моє, не віддам! — а от де й поділася сміливість, опустилися безвільно руки, приросли до землі ноги.
Він же, скинувши на віз останній мішок, не дивлячись на Марту, тихо сказав:
— Піду до Йвана за кобилою.
Привів кобилу, запріг і поїхав до сільради.
— Ви голова? — звернувся до Ганжі.
— Я. А що? — Ганжа дивиться на Матвія з неприязною цікавістю: що Марта знайшла у цьому непоказному чоловікові, щоб отак безсоромно ним вихвалятися?
А той скліпнув білими віями, тихенько сказав:
— Привіз пшеничку... То як, до гамазею чи в район одвезти.
Не став питати Василь, яка то пшениця, бо зрозумів відразу: Володька не витримав — розповів. Збирався Ганжа до Марти умовити, щоб сама одвезла, та все не наважувався. І тепер уже здивовано подивився на Матвія, здивовано і навіть аж приязно: так ось який ти, чоловіче!
— Везіть у гамазей... Заждіть, я із вами пройдусь, щоб правильно оформили.
Вже по дорозі спитав:
— Як думаєте жити?
Матвій відповів не відразу. Скинув для чогось шапку, пригладив світленьке волосся, а потім, своєю чергою, поцікавився:
— До ТОЗу з конем чи й без?..
А пізно увечері, лежачи поруч із Мартою, витирав їй долонею сльози:
— Жалієш? А ти не жалій!
— Я вже й не шкодую, Матвійчику...
А дурні сльози — кап та й кап із очей. Шість же чувалів! Та такої, як сонце!
Володька, дізнавшись про пшеницю, похвалив нового тарасівця:
— Оце класово свідома людина!
Тільки жалкував, що вислизнула Марта йому із рук: ні за що тепер розкуркулювати. Ну, та настане час — він їй пригадає усе: і службу на класового ворога, і переховування отого зерна. А чоловік її — молодчага! І що зерно привіз, і що до ТОЗу записався одразу, навіть ще й ворота пофарбував у червоне. Володі аж досадно було: як він сам до такого не додумався! Взяти охри чи фарби дістати в районі, і всім комуністам села, всьому активу — червоні ворота! Щоб кожному видно було, хто тут живе.
А тепер якось незручно: Матвій позапартійний, та ще й не встиг проявити себе у активі... А що зерно одразу привіз — молодчина! Тут Володя навіть перед Гінзбургом похвастався: от які у нас люди свідомі!
Гінзбург зацікавився. Дістав блокнот, записав прізвище й ім’я. Щось сталося з пам’яттю секретаря райкому: раніше не записував нічого, все пам’ятав, а тепер як що, так і до блокнота. Та й вид у нього неважнецький — зблід, помарнів, синці попід очима.
— Ти б підлікувався, — радив Ганжа занепокоєно. Григорій тільки одмахнувся, мовляв, знайшов, про що говорити!
— Краще скажи мені от що: статтю читав?
— Це яку статтю?
— Значить, не читав. Коли б читав, не перепитував би. В позавчорашній «Правде» надрукована стаття товариша Сталіна «Рік великого перелому».
— Так ми ж іще позавчорашньої «Правди» не одержували!