— Не знаю, нічого не знаю, — відповів розгублено Гінзбург. І щоб уникнути неприємної для нього розмови, перевів мову на інше: — Що там у вас в сільбуді?
В сільбуді цього разу ставилася героїчна одноактівка «Пакет».
За завісою із зшитих ряден грюкотіло, тупотіло, лунали сердиті голоси. Біля єдиного дзеркала, реквізованого з колишнього поміщицького будинку, товпились актори — переважно молодь, переважно комсомолія. Наводили вугіллям вуса, клеїли з прядива бороди, чіпляли до картузів, до плечей вирізані з білого паперу кокарди й погони. Та як не рядились, як не гримувалися, все одно їх упізнавали відразу, як тільки з’являлися на сцені. І тоді на весь сільбуд лунав радісно голос:
— Диви, диви... Микола!
Дід Хлипавка не пхався до дзеркала: стояв за кулісами, тримав за кінець довжелезного шнура. Ще перед святами, коли зібрався драмгурток, смолою пристав до Володьки: «Давай мені ралю!» Вимагав грати тільки «єнерала» — мав же он яку бороду, он які вуса ще й медаль про запас. Та Володька ролі не дав, не повірив у дідів талант. Натомість визначив йому місце біля шнура: піднімати й опускати завісу.
— Ви ж дивіться: як махну рукою, так і тягніть! — попереджає Володька, заклопотано проходячи мимо діда. — Та не опустіть передчасно, як минулого разу!
Дід тільки кива бородою: «Був такий гріх. Тіки на кого його записати? Ти ж, Володю, махнув, то я й попустив того шнура. Ну, гаразд, теперечки не введеш у оману. Теперечки не відпущу, поки не скінчиться дєйствіє».
А Володя тим часом до Тані:
— Лампу гасом заправили?..
Таня, у чужих величезних валянках, що доходять їй аж до колін, у кожусі з не меншого дядька, схожа швидше на Діда Мороза, аніж на суфлера, лишень кива головою. Тримає текст одноактівки, щоки аж горять од хвилювання. Ще кілька хвилин — і вона полізе у будку, під поміст, так що тільки голова її буде над сценою, і буде робити те, за що суворо карає своїх учнів: підказуватиме артистам слова п’єси.
Впоравшись із артистами, Володька біжить у залу глянути, чи розставили лавки, потім виходить надвір.
А там людей, наче на ярмарку. Два комсомольці, які стоять на дверях, вже аж похрипли, вгамовуючи нетерплячих, що намагаються пробратись до сільбуду першими.
— Тихше! Ану, замовкніть, а то не будем давати вистави!.. Дядьку Матвію, кому говору!..
Гомін поволі вщухав, люди витягали шиї, прислуховуючись, що каже Володька:
— Слухайте! Пускати будемо тих, хто позавчора не був. Дядьку Матвію, куди пхнетеся?.. Ви ж позавчора були!
— Дак я тіки першу половину бачив! — брехав і не червонів дядько Матвій.
— Ой синочку, я ж ще нічого не бачила! — протиснулася до Володі з іншого боку бабуся. — Скажи, хай мене перву пропустять!
— І куди воно шкребеться? — чийсь осудливий голос іззаду. — Сиділо 6 на печі та дожидалося смерті.
Давши сякий-такий лад, Володька повернувся до сільбуду. Ходив нетерпляче поміж ослонами, чекав Ганжу й Гінзбурга, які вже мали прийти, та десь забарилися. Аж ось і вони. Дядько Василь, видать, невдоволений, бо відразу ж до Володьки:
— Чого люди надворі?
— Та вас же ждали!
— А ми що, пани?.. Щоб останній раз мені це було! Чуєш?
— Та чую.
І до дверей — давати команду пускати людей.
Якийсь час за гомоном, за шумом нічого не можна було й розібрати. Люди набивалися, аж тріщали ослони, колінами, ліктями відвойовували собі місця. Потім шум трохи вщух. Розсунувши завісу, на авансцену вийшов Володька. Підніс руку:
— Товариші! Зараз ми вам покажем правдиву революційну виставу «Пакет»... Про те, як червоний боєць, комуніст ніс важливий пакет нашому командуванню та попав до денікінців... Як його катували, як він проковтнув пакет і що з того вийшло... Іще до вас просьба: насіння не лузати, ногами не тупотіти, репліків не подавати, бо ви так тільки збиваєте наших артистів... — і зник за завісою.
Глядачі дружно зітхнули — в залі відразу аж потемнішало, а на сцені, смикаючись, поповзла догори завіса.
Почалася вистава. Було в ній усе від тих далеких часів, коли по селах та хуторах тільки брунькувалися перші драмгуртки, коли у «акторів», які вперше в житті виходили на сцену, підгиналися коліна та хрипли голоси; коли змивався рясним потом старанно наведений грим і по обличчю тяглися брудні патьоки, як після дощу; коли неймовірно перекручувалися репліки і бовкалось таке, що в суфлерів-учителів в’янули вуха. Були й прості сільські піджачки замість френчів, і штани замість галіфе, дерев’яні гвинтівки й паперові погони, наведені вугіллям вуса і бороди з прядива, які приклеювалися столярним клеєм так, що після вистави не можна було ніяк одірвати — хіба що разом із шкірою; але й була непідроблена щирість, коли артисти — Іван чи Оксана — вкладали всю душу свою у гру і, не привчені до фальші, по-справжньому плакали, по-справжньому гнівались, а де треба, то по-справжньому й билися. І не раз, і не два, зустрічаючись за лаштунками, брали один одного за петельки: