— Ну, це вже од вас залежатиме, кого оберете!
— Може, й од нас, — погодився Васильович. — Тільки і його ж, отакого, до гурту доведеться приймати. Він перший з найбільшою ложкою припреться... Та щоб я на нього спину гнув? Хватить того, що за царя на панів наробився!
— Отже, ви проти колгоспу?
— Оцього я вам, товаришу, і не казав. Чого б це я був проти? Хай хто хоче, той іде в колгосп, а мені ще своє не приїлося... Ви мені, Соломоновичу, краще от що скажіть: хто такий за радянської влади справжній бідняк? Хто взяв землю, коня, кредит, довів усе до пуття і теперечки її ж, нашу владу, хлібом годує? Чи той, хто процвиндрив усе і знову до радянської влади з жебрацькою торбою преться?
— А ваш брат? Він же нічого не процвиндрив, в оренду землю не здає, сам обробляє, а бідно живе...
— Що мій брат! У мого брата дітей, як китайців. Та й то: людина ти чи горобець? Плодись, плодись та й оглянься: чим годувати своїх вилупків будеш? Де вони житимуть, коли підростуть?.. Думаю я, Соломоновичу, от що: справжній бідняк не той, що пошив іще за царя штани з циганськими кишенями та й досі скидать їх не хоче, а той, хто мозолями своїми народ годує... Візьміть, приміром, мене. Я ж раніше із наймитів не вилазив, на чужому полі пухирі криваві наживав. День і ніч своєю земелькою марив... Під час війни прокотилася поміж нами, фронтовиками, чутка, що хто заробить «Георгія», тому по дві десятини землі наріжуть. Три «Георгія» приніс я з війни, Соломоновичу! Та тільки після Жовтневої землю дали. П’ять десятин. Безплатно... Так для кого ж радянська влада дорожча? Для того, хто оцю подаровану нею землю своїм потом зросив, чи для того, хто її в чужі руки віддав? І хто рідній матері повинен бути дорожчий: той, хто її годує, чи той, хто так і зирить, аби в неї із рота останнє для себе видерти?.. Ні, як ви собі хочете, а моя думка така: раз ти при радянській владі вмудрився жебраком стати, то або ти останнє ледащо, аби такий уже пень нетесаний!.. І тим, що тебе бідняком кличуть, не хвалитися — соромитись треба!.. Мене, Соломоновичу, от що пече: здається, з прямої доріжки ми збиватися стали. Може, це в селі у нас так, не знаю, далі не бував, тільки щось дуже вже набік заносити стало...
— Це як зрозуміти?
— А отак... Диплома ви мені позаминулого року давали? Давали. Так і далі господарювати наказували? Наказували. Виходить, я правильною дорогою йду, тією, що товариш Ленін нам указав! А зі мною що роблять? Мало, що куркулем обзивають, так ще й податком цього року обіклали таким, аж спина тріщала!.. Виконав все ж, здав усе до зернини. А що на той рік буде? Ще більшим придушать?.. Так, може, краще, як той чоловік: корову, коней — на ярмарок, теличку й овець — під ніж, чоботи з рипом на ноги, та й цоб-цобе у бідняцьке сословіє? А там, гляди, і до начальства доскочиш, портфелю сяку-таку втикнуть...