— Скільки ви відвезли? — запитав Гінзбург, дістаючи блокнот.
— Спершу, за твердим завданням, сто п’ятдесят, а тоді ще двічі накидали. Так що разом — двісті сорок пудів... Та я ось і квитанції покажу.
— Не треба.
Гінзбург записав, склав блокнот, заховав до кишені:
— Завтра з’ясую. Все, що взяли зайвого, повернуть.
— Дякую! — мовив стримано Васильович. — Тільки не подумайте, що я навмисне... Так, до слова прийшлося.
— Нічого, нічого. Це добре, що ви розповіли. Це — неподобство, і з ним ми будемо боротись. Нещадно боротись!.. А йдемо ми, Васильовичу, правильною дорогою. Тільки дорога ця ще ніким не проторена, не розвідана, от і помилки...
— Та воно, звісно. Кінь на чотирьох, і то спотикається.
— От ви, Миколо Васильовичу, не підете в колгосп, — знову повернувся до попереднього Гінзбург. — Гаразд, хай буде так: колгосп — справа абсолютно добровільна, ніхто вас силоміць туди не пожене... У вас один син!
— Одинак.
— А могло бути двоє чи навіть троє?
— Звісно, могло б!
— От уявіть, що у вас три сини, а не один. Виростуть, одружаться, доведеться поле натроє ділити. А в синів підуть свої сини — знову діли. А правнукам уже й ділити нічого буде!..
— Можна і не ділити.
— Як же тоді бути?
— А отак. Кого — у науку чи там до міста, а кого — при землі. Двоє лишаться удома, оженились — живіть собі нарізно, а господарюйте укупі!
— Так що ж це виходить: знову колгосп? — не втримався од усмішки Гінзбург.
— Колгосп не колгосп, тільки це одного батька діти, якось помиряться. А спробуйте-но чужих до гурту стягнути!
— А як тоді ТОЗ? Он скільки у вашому ТОЗІ, і господарюють, та ще й непогано!
— Е-е, ТОЗ!.. ТОЗ — одне, а колгосп — зовсім інше! У ТОЗі — я хазяїн, що хочу, те й роблю, а в колгоспі — землю оддай, худобу оддай, то хто я такий після цього? Затичка! В яку дірку захочуть, в ту й заткнуть, куди скомандують, туди й біжи... Ні, Соломоновичу, що не кажіть, а моя гадка така: про колгосп іще рано нам думати! От хай отакі, як Твердохліб, зорганізуються, а ми подивимось, що у них вийде...
Звівся, позіхнув, перехрестив розтуленого рота.
— О-хо-хо! Робимо, як чорні воли, а спочити все ніколи. Раніше хоч попи втішали: помрете — на тому світі царствіє небесне буде, а теперечки уже й той світ одібрали. І нікуди хліборобові податись, ніде поткнутись.
— Заждіть, — озвався Гінзбург, і худе, втомлене, нервове обличчя його просвітлішало. — Дайте нам час, Миколо Васильовичу! Набудуємо заводів, пустимо на поля трактори, електроплуги, завалимо село машинами: самі того світу не захочете!
— Дай боже, — погодився Васильович. — Вам воно згори, звісно, видніше...
Гінзбурга як почесного гостя поклали спати в світлиці, на єдиному ліжкові. Металеве те ліжко купив при нагоді Васильович два роки тому. Виготували його не на якомусь потужному комбінаті — велетневі першої п’ятирічки, а тут же, в Хоролівці, у напівкустарній артілі «Червоний металург». У той час, коли найбільші заводи задихались од браку металу, артіль оця не знала, мабуть, куди його подіти, тож і вбухала в ліжко не менше п’яти пудів заліза, сталі і бронзи, та ще й покрила нікелем: хай дивиться тепер світова буржуазія та зеленіє од заздрощів! Бо лежатиме на ньому не буржуй товстопузий, не фабрикант чи поміщик, а його величність — пролетар! І стояло ліжко в одній із хоролівських крамниць важким монументом головотяпству артільному, і страшило, віднаджувало покупців не так високою ціною, як бага- топудовістю своєю, особливо ж пружинами: слона поклади — не прогнуться. Стояло до тих пір, поки потрапило на очі Васильовичу, покорило відразу своєю надійністю: тисячу років простоїть — не поламається!..
Привізши додому, заносив разом із сином, хвалився:
— Оце, стара, хоч на схилі літ поспимо, як пани.
Данилівні теж сподобалося ліжко: горить, точнісінько мовби іконостас у Божому храмі. Тільки замість хрестів та херувимів — нікельовані балабухи та бронзові зірки.
Все літо споряджала Данилівна ліжко. Шила перини і подушки, набивала їх найніжнішим пухом. А коли спорядила, виклала гору подушок і перин, що підносилися майже до стелі, коли заслала простирадлом із найтоншого полотна, а поверх — новою рядниною, стала перед ліжком, молитовно склала руки на грудях:
— А знаєш, старий, що я скажу...
Васильович, який саме стягав чобота, звів на дружину очі: вона стояла сухенька, маленька супроти величезного ліжка і зніяковіла усмішка бентежила її добре обличчя.
— Я, мабуть, на ньому й не засну... Хай уже наш Василько, як ожениться, та й буде на ньому із молодою жінкою спати.