— Отуди, к бісу! — аж ногою тупнув Васильович. — А ми що, не заробили на оцих перинах поспати?
А Данилівна все у лагідну дудочку:
— Хай уже Василько. Бо я, бачить Бог, тутечки не засну... — Так і полягали вони на полу, на влежаних плескатих подушках, на звичній постелі: Данилівна ласкавою пилочкою будь-кого перепиляє.
То Гінзбург був перший, хто сподобився оновити ліжко. Коли Васильович прикрутив лампу, так що вогник ледь блимав, побажав спокійної ночі та вийшов, Григорій ще стояв у нерішучості перед величезною пуховою горою, в яку як пірнеш, то хтозна чи й виберешся. Потім роззувся, роздягнувся і, худенький, як підліток, в приношеній білизні, зліз на табуретку, а звідти вже скочив на ліжко. І ще ніколи не потрапляв він у такі м’які пестливі обійми, не лежав на такій розкішній постелі. Видно, і пух на тих вигодуваних Данилівною гусятах був якийсь особливий, ним задовольнилася б, мабуть, і ота казкова вередуха-царівна, що пшонину поклади під дванадцять перин — кричатиме: «Мулько!»
Гінзбург ліг на спину, заклав руки під голову — і попливла, попливла, тихенько погойдуючись, ледь освітлена стеля: він непомітно поринув у сон...
Прокинувся Григорій ще до схід сонця. Чув, як устала Данилівна, як стогнала, розминаючи натруджені в неугавній роботі кості. Пригадав, як сказав учора про неї Васильович:
«Стогне, поки розкрутиться. А розкрутиться, то вже й не зупиниш, — і розповів, як Данилівна, ще коли була молодою, скопала протягом дня сімнадцять соток городу. — Вертаюся з поля, а воно щось суне із городу додому: зігнулося в спині, на лопату спирається, як на костур. Сімнадцять же соток дурна баба скопала! Не могла пождати, поки я покінчу у полі та зорю... Правда, потім і вродило! Отака-о картопля була! Як кущ, то й відро...»
Данилівна перестала стогнати — «розкрутилася». Встав і Васильович. Відразу ж пішов надвір, певно, до худоби, що вже чекала на господаря. Ось він повернувся до хати, запитав, маючи на увазі сина:
— Те ледащо ще спить?
А у відповідь — лагідний голос Данилівни:
— Та не буди його, хай досипає. Він же пізно із вулиці прийшов.
Гінзбург швиденько вигрібся із перин, натягнув на себе нахололу за ніч одежу, вийшов до господарів.
— Встали? — здивувався Васильович.
А Данилівна одразу ж до скрині. Дістала чистий утиральник, набрала у великий кухоль води, стала біля відра, чекаючи, поки гість підійде вмиватися...
Поснідавши та попрощавшись із господарями, пішов до сільради.
По дорозі пригадував Гінзбург вчорашню розмову з Приходьком. І тривожила, не давала спокою ота стаття Сталіна. Що це? Свідомий обман чи необізнаність з тим, що діється насправді по селах? Йому аж страшно ставало, коли думав, які практичні висновки можуть зробити оті, що дзвонили згори, з оцієї статті. А може, вже й роблять...
Поринувши в думки, Гінзбург і не помічав, як розгорався довкола світанок. Тільки як дійшов до сільради, прямо у вічі вдарило вогнем: щойно холодні шиби раптом розплавилися, криваво потекли на рами, на стіни.
Сходило сонце...
Об’їхавши майже всі села, наговорившись з людьми, повернувся Григорій Гінзбург до Хоролівки. Не зайшов навіть у райком — так натомився. Повечерявши наспіх, ліг і одразу ж заснув.
Прокинувшись опівночі, так і не міг заснути. Боліла голова, тривога стискала серце. Знову думав про статтю Сталіна «Год великого перелома», пригадував розмови з селянами, які аж ніяк не спішили вступати в колгоспи. Пригадав і те, як дзвонили з округу, дзвонили й строго допитувались: «Як там у тебе середняк, товаришу Гінзбург?.. Не йде?.. Вагається?.. Погано, погано... Читай статтю товариша Сталіна. Читай і мотай на вуса, щоб не було потім пізно!» І оця прихована погроза найбільше обурювала Григорія. Вони, бач, уже намотали на свої завжди наставлені в бік вищих інстанцій вуса, уже роблять відповідні висновки із статті товариша Сталіна. А потім стануть намотувати ті, що стоять нижче. Ці вже як почнуть мотати, то намотають такого, що й за сто літ не розмотаєш!
А що робитимеш ти, товаришу Гінзбург? Ти, секретар райкому, комуніст, вірний ленінець, яким ти себе досі вважав? Теж підставиш свого вуса під оту сталінську нитку? Наплюєш на дядьків, з якими стрічався ці дні, які йшли до тебе з своїми болями й роздумами?
Прийшовши на роботу, Гінзбург перш за все переглянув газети, що чекали на нього.
Майже кожна газетна шпальта криком кричала про новий наступ на куркуля, про початок небаченого, масового руху селянства в артілі. І з кожним номером все нетерпеливішим ставав тон газет до тих, хто вагався, хто сумнівався в раптовому зламі психології середняка.