Весь той день думав про газети Григорій. І врешті-решт вирішив, що більше не можна мовчати. Або зараз, або ніколи.
Писав листа Сталінові, людині, якій звик беззастережно вірити, на яку дивився як на спадкоємця Леніна.
«Я працюю секретарем Хоролівського райкому, що на Полтавщині, отже, можу говорити лише про свій район, — писав Гінзбург. — Прочитавши Вашу статтю, я вирішив ще раз перевірити свої враження і відвідав майже всі села району. Зустрічався з активом, з селянством, вів тривалі розмови. І все почуте мною й побачене, все пережите й спонукало мене написать Вам листа.
Дорогий Йосипе Віссаріоновичу! — продовжував Григорій. — Я перш за все — комуніст і тому зневажав би себе, коли б приховував у собі всі сумніви, пов’язані з суспільною колективізацією країни, що проголошена у Вашій статті. Вірю в те, що в багатьох районах стався злам у психології середняка і він масово пішов у колгосп. Ми повинні тільки радіти цьому, вітати і підхоплювати цей рух. Але що робити там, де такого зламу поки що не сталося, в такому, наприклад, районі, як Хоролівський? Проголосити і тут боротьбу за суцільну колективізацію протягом року чи двох, як це вже роблять гарячі голови, — чи не означає це грубого порушення принципу добровільності, що його до кінця обстоював Ленін, та й Ви так твердо обстоюєте у своїх працях? Вдатися до лівацьких методів, піти за Троцьким, який закликав не церемонитись із трудящим селянством, будувати соціялізм за рахунок нещадної його експлуатації? Замість того, щоб переконувати, провадити копітку виховну роботу, стати на позиції примусу, насильства, репресії?
Чи не завдасть це удару змичці пролетаря з трудящим селянством?
Чи не зруйнує це нашого сільського господарства?
Чи не скомпрометує справу будівництва соціалізму в очах багатьох чесних людей, які беззастережно вірять радянській владі, на яких ми спираємось у своїй повсякденній роботі?
Дуже буду Вам вдячний, дорогий Йосипе Віссаріоновичу, якщо Ви дасте відповідь на мого листа. Чомусь переконаний, шо питання, поставлені мною, тривожать не мене одного.
Григорій Гінзбург, член Комуністичної партії з 1913 року».
Чи написав би Гінзбург оцього листа, коли б знав, чим доведеться заплатити за нього? Коли б міг заглянути на два місяці наперед?
Бо рівно два місяці чекав Григорій відповіді на свого листа.
Жовтим, зів’ялим листям одшумів листопад. Крижаними копитцями продзвенів за ним грудень. Разом зі снігами, з морозами, з хуртовинами прийшов січень тисяча дев’ятсот тридцятого року.
В кучугурах снігів, у високих заметах причаїлися села. Потонулі в сніги, хати здавалися нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, вклякли, насуваючи білі шапки на лоби та на очі, — в боязливій надії, що новий рік не помітить їх та й пройде собі мимо.
Йди геть, іди, чого зупинився над нами? Ми ж не кликали тебе: не нажились із старим. Проходь собі мимо, може, десь і чекають на тебе, а нас не чіпай.
Ані нас, ні худоби нашої, що жує, ремигає по теплих стайнях, кошарах, корівниках. Що звикла до одних рук, а з інших, із чужих, не візьме й пучечка сіна і дрібки зерна.
Ні нашого поля, оцієї земельки, де кожна грудочка розім’ята нашими пальцями, зрошена нашим потом. Так щедро зрошена, що не треба й дощів. А ти хочеш, щоб я одцуравсь свого поля, віддав у чужі руки, одірвавши од власного серця.
Не чіпай долі моєї, дай мені самому розпорядитися нею.
Йди собі, йди, зникай геть у безвість!
Чуєш, проходь!
Тільки січень не слухає — зупиняється в кожному селі, біля кожної хати. Стука щосили у двері, гупа нахабно в ворота, цупить очманілого господаря за полу кожуха чи свитки — і як не оре дядько ногами, як, опираючись, не чіпляється за двері, за ворота, за останній кілок у своєму тину, — не поможе нічого. Отак і в’їде, задом наперед, у новий тисяча дев’ятсот тридцятий, та й прийде до тями вже у колгоспі.
Новий рік прийшов із вітрами. Особливо навісніли вони посеред степу: мели сухий сніг, шарпали люто телефонні дроти, що поснувалися оголеними нервами од Хоролівки аж до Полтави. І не раз обривався зв’язок, і з дротів, що пообриваними жилами обплутували стовпи, стікали безсило слова...
— Хоролівка!.. Хоролівка!.. Дайте Гінзбурга!.. Секретаря райкому!.. Гінзбург?! Товаришу Гінзбург, з вами говорять з окружкому!.. Виїжджайте негайно в окружком!.. З членами бюро!.. Негайно!.. Це розпорядження першого!..
— Що ти там написав?
Таким запитанням зустрів Гінзбурга його добрий знайомий, ба, навіть друг, коли Григорій перед тим, як іти до першого, заскочив до нього. Сидів за столом — копирсався в якихось паперах, і коли Григорій зайшов, то не звівся йому назустріч, не розвів приязно руки, а з погано прихованим осудом запитав: