— Що ти там написав?
— Ти, може, хоч привітаєшся? — сказав тихо Григорій. Зупинився у дверях і на розпатланій, розвихреній чуприні його дрібненькою росичкою тремтіли краплини талого снігу.
— Пробач, — насупився інструктор окружкому, він же й добрий знайомий, він же, можна сказати, і друг. — Але, знаєш, зараз мені не до цього... Ти знаєш, чому тебе викликали?.. Прийшов твій лист із Москви. З канцелярії Сталіна. — Останнє вже пошепки. — З резолюцією розібратись на місці...
— Мій лист? — перепитав вражено Григорій. — Але при чім тут окружком? Я ж Сталінові... Особисто Сталінові надіслав!
— Ну, цього я вже не знаю, — здвигнув плечима інспектор. — Це вже не в моїй компетенції... Хочу тільки тебе попередити: готуйся до найгіршого. Твій лист тут розцінюють як злісну вилазку правого опортуніста, переродженця...
— Хто ж це розцінює? — перебив гнівно Григорій. Але тут прочинилися двері, просунулося молоде дівоче обличчя:
— Василю Трохимовичу, вас чекають!
— Іду! — підхопився інструктор, явно зрадівши нагоді перервати неприємну для нього розмову. Схопив папери, глянув на Гінзбурга, який все ще стояв біля дверей, приголомшений почутим: — Пробач, мені треба бігти... Начальство!..
У приймальні першого було повно народу. Одні сиділи, тихенько перемовляючись, інші гарячково листали папери, щось поспішно записували; треті нервово походжали і в них був такий вид, наче вони нічого не бачили, окрім високих, масивних, оббитих чорною шкірою дверей, що вели до кабінету першого. Григорій вибрав вільний стілець, сів, міцно стиснувши долоні: його раптом схопив дріж, так, наче він добре намерзся, а оце щойно став відігріватись. Він схилив голову, щоб не так кидалась у вічі права щока, яка смикалась, як божевільна, і завмер.
Хоч Григорій не почував за собою жодної провини, все ж не міг не тривожитись. І попередження інструктора, щоб готувався до найгіршого, і оцей наглий виклик, та ще й з усіма членами бюро райкому, і недобра слава про першого секретаря окружкому, який появивсь у Полтаві лише місяць тому, а вже встиг проявити себе як дуже жорстока людина, — все це аж ніяк не могло спонукати до спокою.
Григорій сидів і болісно пригадував зміст свого листа до товариша Сталіна, і ніяк не міг зрозуміти, що ж там було такого, щоб звинуватити його в правому опортунізмі.
Що там було проти політики Леніна?
Адже він у тому листі саме й посилався на Леніна. На оту його всім відому цитату, що її може повторити слово у слово хоч зараз.
Гінзбург виразно бачить потрібну сторінку, й оте місце, окреслене червоним олівцем (він сам і окреслив), і окремі, підкреслені ним слова:
«Дело переработки мелкого землевладельца, переработки всей его психологии и навыков есть дело, требующее поколений. Решить этот вопрос по отношению к мелкому землевладельцу, оздоровить, так сказать, всю его психологию, может только материальная база, техника, применение тракторов и машин в земледелии в массовом масштабе, электрификация в массовом масштабе».
Отже, цілих поколінь. Не одного-двох років, а цілих поколінь. І то на базі машинізації, електрифікації села в масовому масштабі.
І ще одна ленінська вказівка. Що стосується безпосередньо сучасних подій:
«Ни в коем случае не обгонять развитие масс, а дождаться, когда из собственного опыта этих масс, из их собственной борьбы вырастет движение вперед».
До речі, цю ленінську вказівку цитує і Сталін, застерігаючи від адміністрування, декретування, примусового втягнення селянства в колгосп...
— Ти за Леніна не ховайся! Цитати ми й без тебе вміємо наводити.
— Скажи краще, який відсоток колективізації у твоєму районі?
— Чому ти взяв під крильце куркулів та білогвардійських недобитків?
— Скільки тобі куркулі заплатили за оцього листа?
І Григорій Гінзбург, що тримавсь до останнього, врешті не витримує:
— На провокаційні питання не відповідаю!
— Ого!
Григорій майже фізично відчуває, як з кожною хвилиною наростає ворожість оцих всіх людей, що зібралися в кабінеті першого розбирать його справу. Відчуває, як гусне сперте, напоєне отруйними випарами повітря. І чим довше стоїть він у кінці довжелезного столу, тим важче йому говорити, збиратися з думками.
Тим більше, що його весь час обривають, клюють запитаннями та репліками.
Дуже хочеться пити! Але графин і склянка стоять аж на тому краю столу і ніхто не догадається подати йому води.