До всього селянства новий секретар отой — Іван Іванович Суслов — ставився як до реакційної дрібнобуржуазної стихії, якій дай лише волю — і вона поглине, розчинить у собі всі завоювання пролетарської революції, засмокче, як у болото. Тому, хоча й не виступив одверто проти політики НЕПу (як більшовик перш за все вважав для себе обов’язком дотримуватись залізної дисципліни), однак в душі так і не сприйняв цієї нової політики, вважаючи її за одну з найтрагічніших помилок, що відкинула наш поступ уперед на добрий десяток років.
Нарешті ЦК партії схаменувся і виправив помилку.
Прочитавши статтю Сталіна «Рік великого перелому», Іван Іванович не витримав: схвально ляснув по газеті долонею, збуджено закрокував по кімнаті, насвистуючи свою улюблену пісеньку про паровоз, комуну й гвинтівку.
В Хоролівку Іван Іванович прибув із готовими, давним-давно виробленими поглядами на селянина, з крем’яним, так би мовити, кредо.
Кредо перше.
Кожен селянин — потенційний буржуй. Нема суттєвої різниці між найбагатшим і найбіднішим, а є лишень ті, які вибилися в куркулі, і ті, що прагнуть ними стати.
З глитаями і підкуркульниками діло ясне: усіх до нещадного класового нігтя! В решти ж треба вибити із-під ніг отой грунт, який породжував, породжує і буде породжувати дрібнобуржуазні тенденції. І чим швидше ми зруйнуємо дрібнобуржуазну базу, тим швидше перекуємо мужика на будівника соціалізму, вірного соратника пролетаріату.
Кредо друге.
Селянин сам не знає, чого він хоче. В силу своєї вікової відсталості він завжди опирався, опирається і буде опиратися усьому новому, всьому прогресивному, хоча б воно й несло йому щасливе життя в недалекому майбутньому.
Отже, ми не можемо ждати десятки років, доки село розкачається та повернеться обличчям до соціялізму. Ми повинні твердою пролетарською рукою взяти його за голову та й розвернути, хоче він цього чи не хоче, на сто вісімдесят градусів до соціялізму.
Кредо третє.
Соціяльну перебудову села, як і революцію, не зробиш у білих рукавичках. Тільки м’ягкотілі гнилі інтелігенти можуть зараз сюсюкати про те, що не треба допускати натиску на середняка під час суцільної колективізації.
Партія поставила перед нами завдання всесвітньо-історичної ваги: закінчити колективізацію до весни тридцять другого року. Ми ж відповідаємо на цей заклик по-більшовицькому: зустрінемо уже цю весну суцільними колгоспами! Цим ми нанесемо рішучий удар не тільки по куркульських елементах, які саботують хлібоздачі, а й по правих опортуністах, куркульських полигувачах, які під час перевиборів до сільських Рад намагалися провалити пакт про суцільну колективізацію, добавляючи до цього пакту «по можливості», «на добровільних засадах», а були й такі, що відверто вигукували: «Не хочемо, викреслити!..»
— Товариші! Ми заслухали першого секретаря товариша Суслова. Тепер хто хоче висказатися?
Путько обводить строгим поглядом зал, у якому сидять комуністи району. Дивиться крізь великі окуляри в масивній роговій оправі, придбані за нагоди в Полтаві, ворушить бровами: муляють вони йому, труть, але то нічого, — корова до сідла, й то звикає.
— Давайте, товариші!
— Можна мені?
Десь аж позаду піднімається рука. Там зчиняється рух, стукотять стільці, зводяться комуністи, пропускаючи високого чоловіка з важким вродливим обличчям, з чорними вусами. Новий секретар, зацікавлено поглядаючи на чоловіка, що важко йшов до сцени, запитав:
— Хто це?
— Ганжа з Тарасівки. З Гінзбургом одного поля ягідка.
У Івана Івановича звузились зіниці.
Ганжа зійшов на сцену, став за трибуну. Лише зараз, коли світло впало на нього, можна було помітити, як він змарнів. Обвів пильним поглядом зал, подався наперед.
— Товариші комуністи! Від нас пішов товариш... більшовик... революціонер... ленінець...
— Про кого це він? — запитав у Путька Суслов, але той не встиг відповісти: Ганжа ще дужче хитнувся вперед і голос його задзвенів од натуги:
— Прошу встати і хвилиною мовчання вшанувати пам’ять нашого дорогого товариша Гінзбурга!
Впала мертва тиша.
— Ану ослобони трибуну! — закричав на Ганжу Путько.