— Чого ж, хай продовжує, — заперечив Іван Іванович. — Повинні ж ми знати, що думають наші вороги.
Тоді Путько, знову повернувшись до Ганжі, суворо наказав:
— Давай по существу! Без провокацій.
— Що ж, можна й по существу, — погодився Ганжа. Важко повернувся до президії, звернувся безпосередньо до Суслова:
— Дивно якось воно виходить, товаришу перший сек-
ретар...
— Іван Іванович Суслов! — підказав голосно Путько. — Пора б уже й запам’ятати.
— Спасибі, що нагадали... Забув, старіти став... Тож дивно виходить, товаришу Суслов. От ви ніде ще не встигли побувати, ні з ким не зустрілися, не поговорили з людьми, а зразу зібрали комуністів — і готового рецепта од усіх наших хвороб...
— Слухай, Ганжа: ти говори та не заговорюйся!
Це — знову Путько. Ой, не простецький чоловік Митрофан Онисимович!
— Чого ж, хай говорить.
Жоден м’яз не ворухнеться на обличчі Івана Івановича. Тільки все яснішими, нещадно світлішими стають його очі.
— От ви тут нас закликали без жалю тиснути на середняка, заганяти його до колгоспу. А ви подумали над тим, що з цього вийде! Селянин же не худобина, що його на налигач та у ярмо...
— Це колгосп — ярмо? — не витримав Ляндер. — Ми запам’ятаєм цей твій вислів, товаришу Ганжа! За-па-м’ятаєм!
— А ти не лякай, я уже ляканий. Може, я не точно сказав, тільки моя тверда думка: рано ще говорити про суцільну колективізацію. Рано!
— Товаришу Ганжа, а як тоді розцінити січневе рішення ЦК партії?
Це вже Іван Іванович. Спокійно запитав, мовби аж доброзичливо.
— Яке рішення? — не зрозумів Ганжа.
— Про темпи колективізації. Де чорним по білому записано, що Україна мусить закінчити колективізацію на весну тисяча дев’ятсот тридцять другого року. Як ви розцінюєте це рішення?
Ганжа зблід, але голос його прозвучав твердо:
— Оцінюю як неправильне декретування згори.
Цього разу Митрофанові Онисимовичу довго не вдавалося добитися тиші.
— Що він робить?! Що робить?! — стогнала Ольга, шарпаючи в руках червону хустину. А Володька озирався довкола з таким розгубленим видом, мовби запитував: «Що він сказав, дядько Василь?.. Чи мені це вчулося, чи приверзлося... Чи він при своєму, щоб отаке говорити!»
— Що ж, все ясно, — звівся Іван Іванович. — Можете сідати, ми вами займемось пізніше...
Займались Ганжею того ж самого дня, на бюро райкому. Перед засіданням Ольга ходила за чоловіком, не відступалась од нього. Молила:
— Визнай, що помилявся!.. Визнай!..
У тих словах — стогін, біль, відчай. Відчай жінки, яка все ще любить, намагається врятувати, утримати біля себе й для себе.
«Ми сварилися. Ми часто в останній час сварилися, — обіцяю наперед бути поступливішою, м’якшою, нічим не дратувати тебе, тільки схаменися, одумайся, визнай свої помилки! Скажи їм, що ти неправильно зрозумів оте рішення, не будь таким впертим!
Чуєш, скажи!
Я ніколи не плакала. Ніколи, ніколи не плакала. Навіть коли ховала обох чоловіків — товариші не бачили моїх сліз. Вони гордились мною, моєю витримкою, називали мене залізною. А тепер глянь на мої очі: вони повні сліз. Я соромлюся їх, але нічого не можу вдіяти...»
— Скажи!.. Чуєш, скажи!
Ганжа обережно вивільняє свою руку з Ольжиних, зводить на дружину болем пропечені очі:
— Знаєш, що для мене найсвятіше?
— Що?
— Правда... Я сам себе прокляну, якщо одступлюся од неї!
Не одступив. Стояв перед членами бюро — не думав каятись. Сам копав яму, до якої й упаде.
— Ви й досі вважаєте, що лінія ЦК на суцільну колективізацію є помилковою?
— Вважаю.
— Як ви ставитесь до відомих положень товариша Сталіна про розвиток колгоспного руху, викладених ним у всесвітньо відомих статтях «Рік великого перелому» та «До питань аграрної політики в СРСР»?
— Ставлюсь, як до антиленінських.
В декого з присутніх аж спина терпла од такої нечуваної зухвалості.
За виключення Ганжі з партії голосували дружно, із злістю. Не менш дружно проголосували й за те, щоб віддати його до суду як правоопортуніста, куркульського переродженця і білогвардійського агента, злісного наклепника на лінію ЦК, на генсека товариша Сталіна.
І був суд, і гриміла гнівна, класово загострена промова прокурора, і суворо, нещадно дивилися судді на Ганжу, який в одну з найважчих хвилин класових боїв проявив себе дезертиром, політичним запроданцем, зрадником світового пролетаріату. Все було ясно оцим праведним суддям, жоден сумнів не торкнувся їх класово чистих сердець, вони засудили його ще до засідання суду.
Тож встаньте усі, суд повернувся з п’ятихвилинної наради, щоб зачитати справедливий свій вирок!