— Хто вам це сказав?
— Та... люди он кажуть, — почесав бороду дід, — їхав буцімто через наше село один чоловік та й казав: готуйтеся до страшного суду. Наїдайтесь, поки є іще врем’я, із своїх мисок, бо скоро будете із общого казана помиї сьорбати.
— Ви б, діду, замість того щоб куркульсько-ворожі чутки розносити, жеребця розпрягали пошвидше! — обірвав сердито Володя. — Та скажіть виконавцям, хай скликають актив!
— А де ж це Василь? — поцікавився дід. — Додому пішов, чи, мо’, у районі задержали?
— Задержали! — зовсім уже сердито Володька. — Тільки не в районі — в тюрмі!
— Як — у тюрмі? — відвалилася шелепа в діда.
— А отак: дали за контрреволюцію три роки в’язниці! Ясно?.. І ніколи мені тут із вами теревені розводити: розпрягайте жеребця та кличте виконавців!
Володька пішов до сільради, а дід все ще стояв посеред двору, приголомшений.
«Ох Василю, Василю! Що ж ти не встерігся, Василю?»
— Діду, ви довго стовбичитимете?
Володька! Ич, вилупився!
Тремтячими руками розпріг жеребця, повів до конюшні. І вже як завів у станок, запитав з гірким докором:
— Що ж ти хазяїна загубив?
Кінь зітхнув, винувато дихнув у обличчя.
І тоді не витримав старий — заплакав.
«Отак воно вийшло, Васильку... Хто б міг подумати... А він ще й кричить...»
Кинув сіна, вийшов із стайні. Не за виконавцями пішов, а додому. Роздівся, поникав по хаті, як неприкаяний, а тоді поліз до мисника, дістав пляшку самогону.
— За тебе, Васильку!
Самогонка обпекла піднебіння, вогняною водичкою розлилася всередині. А дід знову наливає кухоль:
— Бережи тебе Бог!
І напився дід Хлипавка, як давно уже не напивався. Вдарив у голову хміль, погнав густу застояну кров по старечих розбухлих жилах, налив в’яле тіло войовничою снагою. Ухопив важкий грушевий кийок, рушив визволяти Василя.
— Я вас... розсучих синів... туди вашу душу!..
Добіг до сільради, налетів на стовпа з чавунною рейкою, з важким молотом-билом: скликать на пожежу людей. Ухопив било, замолотив щосили у рейку:
— Лю-гуди, спасайте Ганжу!..
Видирав било із дідових рук сам Володька: вискочив разом із активом на болісний зойкіт металу.
— Замкніть його у холодну. Хай проспиться до ранку.
Дід одразу ж затих: покірно дався одвести себе до каталажки. Ліг на солому, пойорзав-пойорзав щокою — заснув.
Стривожені, невеселі збиралися до сільради члени активу: комсомольці, вчителі, комнезаможі. Чоловіки не дивились один одному у вічі, затято смалили самосадом, ховались за димом. Учительки тихенько перешіптувались, а товаришка Ольга була наче з хреста знята.
Да-а, не легко забути людину...
Голову сільради. Що встановлював, вважайте, нову владу у нас на очах. Що за неї боровся, не жаліючи ні сил, ні життя.
— Так що ж це виходить: був у начальства в довірі, в людей у пошані, а тут тобі — враг?.. Як же воно так виходить?
Петро Нешерет. Розгублено зводить рідкі бровенята, озирається навсібіч чистими, як у дитини, очима.
Дядьки ще затятіше запахкотіли цигарками, щільніше огорнулися димом. Навіть Володька відчув якесь збентеження, однак відразу ж узяв себе в руки, якомога строгіше сказав:
— То не нам, дядьку Петре, про теє судити! Їм там видніше: хто друг, а хто враг. А коли засудили, значицця, було за що, і нічого демагогією займатись!
Бач, яке слівце увернув! Чорт його й вимовить! Дядьки аж голови попригинали од ляку.
— Воно то так, — погодився Нешерет. — Начальству воно, звісно, видніше...
— А ти й досі, бідолашний, цього не знав? — запитав глузливо Іван Приходько — У начальства ж очі не такі, як у тебе альбо в мене: все навскрізь бачать. От, приміром, ти сорок літ протоптався по світу і досі не знаєш, хто ти є. А начальство глипне — враз тобі визначить місце: чи до тюрми, чи до артілі...
— Ну, годі! — обірвав невдоволено Твердохліб. Ич, до чого договорилися: артіль з тюрмою на одну дощечку ставити! То ж заткніть, дядьку Йване, дурного ротяру та скажіть спасибі, що мені зараз не до вас (Володька після того, як побував у районі, відчув за собою страшну силу: от кого схоче, того з села і спровадить). Не до вас, дядьку Йване, а до артілі, яку ми зараз засновуємо. — Значиться, так... Є така думка, щоб наш ТОЗ зробити артіллю. І щоб ті комсомольці, які ще не в ТОЗі, сьогодні ж подали заяви про вступ до колгоспу. Разом з батьками. Незаможники теж...
— А подумати мона?
Володька гостро глипнув на того, що запитав:
— Думати будем по тому! А зараз так: альбо пишіть заяви, альбо прощайтеся з ТОЗом! А то і з селом.