— Як же ти його і допреш? — журилася баба Наталка, ув’язуючи важкий сидорище.
— Донесу. Люди добрі поможуть.
Помогли. Підвезли аж до самісінької в’язниці.
— Спасибі вам, добрі люди! Дай вам. Боже, здоровля! — подякував дід та й загупав кийком у велику, залізом оббиту браму.
Одчинилось маленьке віконце, виткнулось строге обличчя:
— Чого надоть? Порядка не знаєш?
Але дід не з тих, щоб злякатись. Підступив ближче, зняв чемно шапку, привітався:
— Доброго здоровля! А гукніть, добродію, мені Василя!
— Какого такого Василя?
— Та Ганжу. Земляка із Тарасівки. Бувшого нашого голову. Я йому передачу приніс.
— З передачами — двері направо, — пояснила голова та й сховалася, зачинивши віконце.
«От лихо — важний який! Треба було одразу шмат сала дати, — картав себе дід. — І як я не догадався?»
Знайшов двері по праву руку. І люди були за тими дверима. Довго втовкмачували розгубленому дідові, що «заключонний» Ганжа переведений до в’язниці в Полтаву.
— Ми осуждьонних у себе не тримаєм.
Постояв, постояв дід під в’язницею та й рушив до сина, що працював на залізниці.
— Оце, сину, як собі хочеш, а відвези передачу в Полтаву. У тюрму, Василеві.
І син таки мусив одвезти. Не відразу, правда, одвіз, а по оказії. Але, слава богу, надворі зима, тож ніщо не зіпсувалось.
І настане день, коли в Полтавській в’язниці наглядач одімкне камеру та й передасть Василеві Ганжі важкий отой сидір. І висипле Ганжа на ряднину гору гостинців:
— Налітайте, хлопці, вгощайтеся... — І ще тихіше додасть:
— Бач, не забули й про мене.
Стоятиме, дивитиметься ж, як хлопці розбиратимуть гостинці, ласуватимуть простою сільською споживою. І хтось, жуючи, запитає здивовано:
— А ти ж чого не береш?
— Хай пізніше, — відповість Ганжа. Візьме-таки пиріжок, довго жуватиме, втупившись застиглим поглядом у загратоване віконце, і схудле, поросле брудною щетиною обличчя його відсвічуватиме невигойною тугою...
А над його селом, понад Тарасівкою, гула в цей час шура-
буря.
Ще зранку приїхав Путько Митрофан Онисимович. Одразу ж наказав зібрати актив. І коли наляканий актив зійшовсь до сільради, Путько звівся з-за столу, обвів усіх невдоволеним поглядом:
— Так що ж це у вас, голубчики мої, такеє виходить? Класовий ворог скажену агітацію супроти колгоспу веде, а ви й вуха розвішали? Як це прикажете мені понімати?
У кожусі, у шапці, роздягнутися навіть не захотів, хоч у приміщенні добряче натоплено. І вже піт стікає з-під шапки, та він витерпить, роздягатись поки що не буде. Щоб зрозумів тарасівський актив, як він ним невдоволений.
— Скільки, товаришу Твердохліб, записалося на сьогоднішній день?
— Двадцять дев’ять дворів, — відповів винувато Володька. За оці кілька днів схуд, почорнів, якби не ремінець, то й штани по дорозі губилися б.
— Двадцять дев’ять! — пирхає презирливо Митрофан Онисимович. — Курям на сміх!.. По інших селах уже сто відсотків! Що нам партія скаже, як оцю позорную цифрю почує? Що ви думаєте, я її у райком повезу? Чи, може, в округ? Самі, голубчики, повезете, самі перед пролетаріятом червоніти будете!
У Володьчиних очах — зацькованість, смертна туга. Та й активісти похнюпили голови — не сміють дихнути. Тільки міліціонери, що приїхали разом з Путьком, почуваються вільно та сміливо: перешіптуються, посміюються. Тим, звісно, можна сміятись: розкуркулених до району возити.
Та ще в товаришки Ольги від останніх слів Митрофана Онисимовича червоні плями по обличчі пішли.
— Можна слово?
— Зажди, я ще не кінчив, — хоч сам збирався спитати, хто хоче висловитись. Але то б він спитав, а ця сама руку підняла. До того ж була в Ганжі полюбовницею! Цього ми тобі, голубко, до смерті не забудемо! Отак і ходитимеш у нас на «подозренії», — Так, значиться, на чому мене перервали?
— На цифрі, — підказав несміливо Володька.
— Позорная цифря, товариші актив! Я з усією гостротою скажу: не для того ми революцію робили, щоб отакі цифрі до району возити! От... А теперечки хто хоче висказатись по существу, — немов забув, що товаришка Ольга слова просила. Ба, ні, не забув: повів на неї строгим оком: — Ти щось хотіла?
— Хотіла!
Ольга рвучко звелася, обсмикала жакетик, так наче й досі на ній була гімнастерка, а не глибоко цивільна оця одежина.
— Я хочу сказати, що ви, товаришу, неправильно себе поводите. Хто вам дав право нас усіх ображати? Як дітей вичитуєте!
Таня, що сиділа поруч, аж зіщулилась, перелякана: такий їй Путько здався страшний. Звівся на дибки, викотив очі та — торох! — кулаком по столу: