— Ану брось демагогію правити!
Міліціонери враз принишкли, подивились чекально на голову райвиконкому: брати? не брати?
— Ти давай по существу вопроса, — вже тихіше Путько.
Значить, іще не брати. Що ж, посидимо, почекаєм команди: наше од нас не втече.
Ольга зблідла од гніву:
— Про вашу поведінку я повідомлю в райком! І прошу мені не тикати!
— Ну, й повідомляйте, — сів нарешті Путько. Відчув, мабуть, що переборщив. Зняв нарешті шапку, витер долонею мокре волосся. — Я, конешно, не хотів тут сказати, що ви всі з куркулем полигалися чи опортуністами стали...
В кімнаті одразу аж посвітлішало: мовби не одне — два сонця заглянуло у вікно. Навіть у міліціонерів полагіднішали очі: чого вам боятися, товариші? Не по вас же приїхали — не вас і повеземо!
— Отже, так, — продовжував зовсім уже мирно Путько, — із сьогоднішнього дня щитайте себе мобілізованими на суцільну колективізацію. Візьмемось вплотную... Повмовляли, попанькались, погралися в демагогію — хватить!.. Село на бригади розбили?
— Розбили.
— Всі знають, де чий участок?
— Всі.
— То сьогодні й почнемо. На сім вечора скликаємо загальні збори села. На порядку денному — суцільна колективізація і ніяких більше вопросов! І щоб усі до одного були на зборах. Умріть, а явку обезпечте!.. Ясно?
— Ясно, — похмуро з рядів.
— З цим, значиться, поки що покінчили... Приступаємо до другого вопроса: ліквідація куркулів та підкуркульників...
— Дак ми ж уже ліквідували!
— То ви не ліквідовували, а в піжмурки з куркулями гралися! — відповів в’їдливо Митрофан Онисимович. — Вхопили, що зверху росло, а корінці у землі полишили? То ви хочете, щоб коріння оте весни діждалось та наш колгоспний урожай задушило? Не допустимо!
— Кого ж іще розкуркулювати?
— От ми зараз і рішимо... Для того й зібрались... Товаришу Твердохліб, ану бери в руки бумагу й ручку і записуй хвамилії!
Володька видер із зошита аркуш паперу, вмочив перо в чорнильницю, чекально застиг. Всі завмерли: дивилися, як заворожені, на те гостре перо, нависле над чистим поки шо папером, боялись дихнути.
— Ну, чого мовчите? — Путько невдоволено. — Називайте хвамилії. По черзі вас питати, чи що?
Ще більше зачаїлись дядьки. Кожен гарячково молив, хоч би не мене першого! Бо що я скажу, кого назову? Сусіда? Кума чи свата? Та як же я після цього людям у вічі дивитимусь!
— А мо’, ви, товаришу, скажете? Вам воно згори видніше, де в нас куркулі полишалися.
— За мою спину сховатися хочете? — знову розсердивсь Путько. — То я вам з усією відповідальністю скажу: не вийде!.. Товаришу Твердохліб, ану давай, починай. Хто у вашому селі куркульською шкірою обріс?
Перо у Володьчиній руці хитнулось, наче виціляло, у кого вдарити.
— Приходько Микола Васильович...
— От його і пиши.
— Дак він же у Червоній Армії був! — не вигукнув — зойкнув Іван, зрозумівши, куди пишуть його рідного брата.
Зірвався на ноги, притулив благально до грудей шапку.
— Люди добрі, скажіть, не дайте постраждать без-
невинному!
— Ану, давай без крику!.. Товаришу Твердохліб, скільки у названого коней?
— Пара.
— Волів?
— Теж пара.
— А корів?
— Дві корови, бичок і теличка.
— Що іще є у нього?
— Дванадцять овечок... Свині дві... Сімнадцять даданівських вуликів... Ну, а птиці не щитав... Птиці повен двір.
— Формений, виходить, куркуль, — підсумував Путько. — І ти, товаришу, крокодилячих сліз тут нам не лий! — це вже до Йвана, — Червоною Армією нам очі не замазуй. Коли після Червоної Армії в куркуля превратився, то такому ще більший позор од радянської влади! Сідай, товаришу, не заставляй мене подумати, що тебе класовий враг підкупив.
— Це його брат, — сказав тихо Володька.
— Родственні отношенія тут ні до чого! — насупився Митрофан Онисимович. — Ми на клясовій основі рішаємо, і нікакіх кумів-братів бути не може! А до тебе, товаришу, теж придивитись не гріх...
— Це — наш активіст, — зжалівся над дядьком Іваном Володька. — Перший у ТОЗ записався, багатодітний, бідняк...
— А в колгосп?
— У колгосп теж заяву подав.
— Гаразд, сідай! Зарубай тіки на носі: будеш за куркулів руку тягнути — загудеш вслід за ними... Записав? — це вже до Володьки. — Ну, ще хто у вас із куркулів замаскованих?
Було названо ще кілька душ. Отих, що їх ще до сьогоднішнього дня вважали міцними середняками, культурними господарями. Яким іще рік тому видавали похвальні грамоти, хвалили у газетах, закликали на них рівнятись. І добре, що ми не прислухались до тих палких закликів. Не п’ялись із шкіри, не робили, як чорні воли, не одривали останню крихту од рота, вибиваючись у культурні господарі. Бо й ми б оце втрапили до того он списку, до страшного отого паперу, з якого не вирубаєш найгострішою сокирою.