Отак зайдуть до виритої наспіх землянки, посідають на лаві з свіжо обструганих кедрових дощок та й попросять по-своєму:
— Ану, хахли, спойтє нам зту песню... Вот зту, что ви всегда пойотє... О ветрє, которий лєтіт — не долєтіт до вашей Украйни.
І заспівають хохли, бо чому б не заспівати добрим людям, які дали їм притулок, допомогли збудувати землянку.
Заспівають.
Про вітер. Про далеку Вкраїну...
Розкуркулювали в той же день — не відкладати ж на завтра. Посадили на підводи хто в чому був та й повезли
до Хоролівки — прямо на станцію, де вже чекали товарні вагони.
І страшно кричала — проклинала всіх Ганна:
— Оділлються вам наші сльози!.. Та будьте ви прокляті! Та щоб же вас і земля не носила!
Васильович — той мовчав. Сидів на санях, звісив ноги, що скидалися на висмикнуті з землі, обламані корені. І коли коні рушили, вони, ноги оті, чиркали по снігові, наче
у мертвого.
Данилівна ж усе нагадувала Тані:
— Ви ж за теличкою пригляньте... Та як прийде весна, то капусту од левади садовіть...
Тетяна кивала головою і вже не бачила за сльозами ні Васильовича, ані Данилівни, ні Василя. Були як в тумані.
Так вони в тумані отому і зникли.
Тільки чорніє хата відчиненими дверима, мов розтуленим щосили ротом, — кричить за господарями. І страшно, і моторошно від того нелюдського крику...
А на вечір зійдуться люди. До сільбуду, на загальні збори. Прийдуть усі до одного, бо тактичний хід Митрофана Онисимовича зробив свою справу.
І після того як виступить Митрофан Онисимович, а за ним Твердохліб і товаришка Ольга, а з безпартійної маси Іван Приходько, Путько зведеться, упреться важкими долонями в стіл:
— Всім ясно?
— Та ясно... Чого ж...
— А коли ясно, то пренія будемо припиняти... Ставлю на голосування добровільний вступ усім селом до артілі. Ану, хто супроти радянської влади, підніміть руки!
Еге, підніміть! Одні он уже підняли та так із руками піднятими до Сибіру й поїхали.
— Немає... Тоді ясно — всі за артіль. Вітаю і поздоровляю. Іще нам треба обрати членів правління, кандидатури яких зачитає товаришка Ольга.
І після того як товаришка Ольга зачитала кілька прізвищ:
— Одводів нема?.. Тоді будемо голосувати. Хто супроти радянської влади, підніміть догори руки!.. Нема... Одноголосно... Товаришу Твердохліб, теперечки тобі слово.
І встане Володька, й обведе людей щасливим поглядом, і скаже охриплим од радості голосом:
— Треба дати колгоспові найменування... Митрофан Онисимович порадили назвати нашу артіль іменем нашого дорогого вождя і навчителя товариша Сталіна.
І закінчаться збори, і розходитимуться люди у важкій, у мовчазній задумі. А потім зводитимуть до гурту худобу, звозитимуть реманент та насіння; а потім розбиратимуть все те назад, бо появиться стаття товариша Сталіна «Запаморочення од успіхів», де чорним по білому буде написано, що колгосп — справа добровільна, і даремно почорнілий од горя Володька вмовлятиме односельчан, хапатиме їх за руки, за поли, щоб одумались та не розвалювали милої його серцю артілі: залишиться усього півсотні дворів.
Ото так тобі й треба! Не урядуй, не заганяй силоміць, не перекручуй політики партії.
І за оте перекручення суворо покарають Володьку: винесуть йому на бюро райкому догану. І товариш Путько, дивлячись на Твердохліба такими ж ясними, як і в першого, очима, буде на отому бюро строго допитуватись, як він, комуніст Твердохліб, докотився до непартійних методів колективізації, порушив вказівки дорогого нашого вождя і навчителя товариша Сталіна.
Та й сам Митрофан Онисимович не врятується од суворої догани, це вже трохи пізніше, коли його і першого викличуть у область, і вже інші дивитимуться на них праведно ясними очима і запитуватимуть, як вони докотилися до оцих помилок. Інші, що тиждень тому дзвонили-надзвонювали, нажимали й натискували, вимагаючи круглої цифри. Тільки круглої! Такої круглої, щоб докотилася аж до Москви.
Але мудрий Митрофан Онисимович про те й не заїкнеться. Не заїкнеться, не обуриться, а подякує за оту сувору науку, за те, що підказали, наказали та й двигоне назад, у Хоролівку, «виправлять положеніє».
І буде весна, і скреснуть сніги, і зачорніє зоране поле, що просить зерна із теплих рук хлібороба.
Все те буде, не мине, не пройде собі мимо, а поки що Тетяна, провівши у далеку дорогу розкуркулених господарів своїх, повертається до хати.
Порожньо, голо. Лише ослін, та ліжко, та стіл: решту забрала комісія по розкуркулюванню. Навіть рушники із стін позривала, бо то ж не учительчине, а Приходьків.