Сиділа, згадувала чомусь Олега. Де він зараз, що з ним?
— Коли б ішлося лише про дружину, я й хвилини не вагався — перейшов би жити до тебе. Але ж діти, Таню, діти!
— Як же ти, не люблячи, на ній одружився?
— Ах, Таню! В житті так переплутано... Так усе складно...
Дивилася в його безвольне, нещасне обличчя і їй було жалко його... і досадно на нього.
Може, тому, що був такий жалкий, і не сказала йому нічого. Що завагітніла, чекає од нього дитини.
Тільки сказала:
— Що ж, у тебе сім’я, і ти повинен повернутись до неї. — Тільки всміхнулася гірко, коли він вигукнув:
— Ти женеш мене?!
Провела по його м’якому, покірному волоссю долонею, втішила, як хвору дитину:
— Це пройде... Ну, йди.
Відштовхнула од себе, боячись, що не витримає — закричить.
— Іди ж!
Він так і пішов, не зрозумівши нічого. Пішов, ображений, і після того жодного разу не був у Тарасівці.
Що ж, це, може, й краще. Рвати, так рвати: одразу, не лишаючи бодай найтоншої ниточки.
Таня все ще посеред кімнати, і Андрійко несміливо підходить до неї. А коли вона проводить долонею по його голові, сміливішає:
— Ма, намалюй чоловічка! — І тягне її до вікна.
Таня не запитує, якого чоловічка хоче бачити син: уже малювала. Хукнула на шибку, повела пальцем по колу. Контур обличчя, брови, очі, ніс, рот.
Та Андрійко чимось незадоволений. Супиться, неприязно дивиться на чоловічка.
— Не хочу! Затри!
— Чому?
— Він поганий. Він не сміється. Він плаче.
Таня придивилася — і справді мов плаче. Не усміх — болісна гримаса перекосила його обличчя, як у того клоуна, що змушений потішати людей, ховаючи під гримом власне розчавлене серце.
— Зараз намалюємо веселішого.
Стерла, хукнула в іншому місці, повела пальцем по колу. Але і цей не стільки усміхався, скільки плакав. І чим довше стирала, хукала, малювала Таня, тим сумнішими ставали намальовані нею чоловічки.
Не можна сказати, щоб цього року погано вродило.
Рік видався, як рік: з травневими дощами, з черговими грозами. Коли набухала каламутними хмарами пропечена сонцем просинь, і понад селами, понад гаями, долинами, понад безмежними степовими просторами гойдалися сизі хустини дощів.
Люди ховалися під стріхи, під вози, накидали на голови й плечі літню легку одежину, а коні й воли спокійно підставляли паруючі боки під прозорі водяні батоги і лише здригалися, коли з страшенним тріскотом спалахувала зла блискавиця.
— Свять!.. Свять!.. Свять!.. — хрестилися зблідлі жінки та й одганяли дітей од вікон, щоб не притягали на себе небесний вогонь. Бо позаминулого року у сусідньому селі отак-о визирали, то як ударило, так хату навскрізь і прошило. Спалить не спалило, тільки всю сім’ю виклало. Отакечки рядком і лягли: батько, мати і троє діток. Чорні, як головешки. А блискавку аж за хатою знайшли: кам’яна стріла із сажень завдовжки, і ще така гаряча, що й до рук узяти не можна.
— Свять!.. Свять!.. Свять!.. Не доведи і помилуй!
Хрест поспішний на вікна, на двері, на перекриту заслонкою піч. А кому здавалося мало, ще й ікони виставляли на вікна: не підніме ж святий Ілля руку на Христа чи богородицю!
Одгриміло, одблискало, пронеслось найстрашніше, і вже вискакують під рівний веселий дощ дітлахи, стрибають по мокрій траві, по киплячих озерцях, верещать у несамовитому захваті:
Дощику, дощику, припусти
На бабині капусти!..
Припусти, дощику, припусти. Не мини жодного поля, жодного клаптика зораної, скопаної, засіяної землі. Хай росте, хай квітує, хай наливається важка наша праця, радісна кривавиця наша. Весь світ же стоїть за нашою спиною, чекаючи, поки ми його нагодуємо.
Сійся, дощику, сійся, а ти, земле, роди. Роди овес і ячмінь, жито-пшеницю, всяку пашницю. Щоб хватило усім: і отим, що кричать, і отим, що мовчать, та ще й щоб нам лишилося.
І росли пшениці та жита, й дозрівали хліба, дозрівали та й схилялись покірно під серпи, коси й жатки. У великі, підперезані туго снопи, у полукіпки й копи, а потім — на гарби, вози.
І рипіли-вигравали дубові колеса, пливли гори хліба до колгоспного току. І гула день і ніч молотарка, невпинним струмком текло золотисте зерно. Щоб, провіяне, у мішки, у чували, та й на підводи: у першу валку по здачі хліба
державі.
У першу в районі.
За сім днів план — як із пушки! Це не те, що було раніше: триста дворів, триста дядьків і кожен так і дивиться, щоб не повезти раніш од сусіда. Завезе до садиби, до клуні та й вигупує ціпом до нового року: встигну, не горить.