Не слухатиме. Мотатиме затято головою. «Не треба мені отого вашого щастя, забирайте його все до останку собі, а мені лишіть тільки хліб! Бо що ж я своїм дітям їсти дам, як ви у мене все вигребете?»
Не добившись нічого під час індивідуальної бесіди, спробують вплинути на нього колективно: обробити на зборах. Виступатиме перед ними представник із району, змалює обстановку і внутрішню, і зовнішню, викладе все, як на долоні.
— Тепер зрозуміло вам, товариші хлібороби, чому ми повинні виконати і перевиконати стрічний плян хлібоздачі державі? Плян цей цілком і повністю реальний.
Отоді й пролунає з місця саркастично-похмуре:
— Плян то, канешно, реальний, тіки хліба немає.
Отут і ввірветься останній терпець в умовляльників. Немає, кажете? Й зернини нема? Ось ми зараз і провіримо: пошукаємо по ваших коморах та засіках!
Тільки дядьки теж не з лопуцька, дядьки теж навчилися дечому під час військового комунізму, продрозверсток та продзагонів. Навчилися, не забули. Доки тривало оте сперечання та умовляння, тихенько, од сусідського ока ховаючись, копали потаємні ями, вистилали соломою, засипали зерном. Отим, що в обріз — до нового врожаю. Стрічали бригади вже не розіп’ятими на дверях руками — одчиненими навстіж коморами:
— Осьо-сьо, подивіться! Не знаю, як цей рік і пере-
живемо.
Але члени бригад теж не з лопуцька:
— Кажи, дядьку, добром, де закопав! Бо самі знайдемо — тобі ж гірше буде! Так обдеремо, що й почорнієш!
— Деріть, — скаже дядько, у відчаї махнувши рукою. — Лупіть із мене шкіру собі на чоботи та галіхве, та й дітей моїх разом із шкірою моєю забирайте. Заберіть їх од мене, щоб я не бачив, як вони вмиратимуть голодною смертю.
Стоятиме, дивитиметься, як шукатимуть хліб. Як нишпоритимуть у хаті й поза хатою, довбатимуть долівку, колупатимуть замерзлу землю щупами і як таки знайдуть оту старанно приховану яму.
— Так, нема, кажеш, хліба?
І не вимовить дядько більше ні слова. Голоситиме жінка, кричатимуть діти, а він стоятиме німий, наче мрець.
І тільки тоді, як запряжуть у його воза його ж кобилчину та покладуть мішки з останнім зерном, як рушать із двору, зірветься з місця, ухопить за рукав бригадира:
— Чим же я теперечки земельку засію?
І такий відчай хлюпне з його помертвілих очей, така туга нелюдська, що і в бригадира стиснеться серце. І він тихенько, щоб ніхто не почув, спробує утішить хазяїна:
— Не журися, Юхиме: прийде весна — дамо на посів.
— Так нащо ж ви його забираєте?
— Щоб ти його не стравив своїм дітям.
Чуєш, Юхиме, щоб не стравив! І зернини щоб не взяв, коли діти твої ячатимуть роздертими од голоду ротами:
— Тату, їсти!.. Тату, хліба!..
Коли ти, не витримавши отого безнадійного квиління, сам опухлий та синій, мовби й справді обдертий живцем, рвонеш на грудях перепрілу сорочку та й закричиш, моторошно викочуючи очі:
— Нате їжте мене, тільки вмовкніть!
Перетрусили індусів — узялись за колгоспників. Бо плян є плян, бо його хоч умри — виконай! Бо сам товариш Сталін у своїй доповіді «Підсумки першої п’ятирічки» скаже прямо і недвозначно:
«Партия добилась того, что вместо 500–600 миллионов пудов товарного хлеба, заготовлявшегося в период преобладания индивидуального крестьянского хозяйства, она имеет теперь возможность заготовлять 1200–1400 миллионов пудов товарного зерна ежегодно».
Ясно, товаришу Твердохліб?
Ясно, товариші сільські комуністи та комсомольці?
Ясно, товариші члени бригад та штабів по хлібозаготівлях?
Не п’ятсот-шістсот мільйонів, а тисячу чотириста мільйонів пудів зерна.
А що це значить?
Це значить, що конкретно Тарасівка має здати удвічі більше хліба, аніж, скажімо, в найбільш урожайний тисяча дев’ятсот двадцять восьмий рік. Виконати, та ще й перевиконати! Бо товариш Сталін не міг помилитись, назвавши оту цифру. Товариш Сталін краще за нас із вами знає, скільки вродило у Юхима, Петра чи Микити. І нічого розводити гнилий лібералізм, висловлювати різні ворожі думочки, що плян нереальний, шо зерна не вистачить і на посів, що коли ми до кінця виконаємо та перевиконаємо оцей стрічний, то всі помремо од голоду! Нічого! Бо товариш Сталін ясно сказав, що «...мы несомненно добились того, что материальное положение рабочих и крестьян улучшается у нас из года в год. В этом могут сомневаться разве только заклятые враги Советской власти». Тепер вам ясно, товаришу Твердохліб, хто може сумніватися в тому, що селянин, віддавши весь хліб до зернини, заживе ще заможніше й краще?