А ви що зробили? Хто вам дозволив роздати двадцять відсотків зерна колгоспникам на трудодні?.. Мовчите?.. І добре робите, що мовчите! То ж слухайте нас: негайно стягнути весь незаконно розданий хліб, зарахувати і той, що колгоспники могли виростити на своїх присадибних ділянках! Та опечатайте всі млини до вивершення хлібозаготівлі...
Їдьте й виконуйте. Та почастіше читайте товариша Сталіна!
І знову затрусилося село в заготівельній лихоманці. Тепер уже не розбирали: колгоспник ти чи індус — мели підряд. Рили землю щупами, лазили по горищах, розвалювали комини й печі. А вночі, нашорошивши вуха, прислуховувалися: чи не загупає де ступа? Чи не порипують саморобні, потаємно зроблені жорна?
Під лемент, під стогін, під голосіння виконала Тарасівка і цей плян. Виконала, як писали, із честю: не лишила для себе й зернини. Виконала та й заспівала од щасливого життя веселих частівок.
Про батька народного, про Сталіна рідного:
Про багаті колгоспні трудодні:
Дай, бабо, дай! Підтримай охлялого діда, не дай померти хоч до весни, щоб він устиг засіяти поле отим он зерном, яке зберігається в колгоспному гамазеї. Бо що ж ти, бабо, їстимеш, як у діда не вистачить сил вийти в поле, коли скреснуть сніги та прогріється рілля? Що ти, бабо, жатимеш, як не махне дід рукою, так щоб зерно сипалось рівномірно поміж пальцями, і як із щедрої його руки та не проросте ота пашниця, що несе людям життя?
Дай, бабо, дідові їсти! Нагодуй хоч лободою, хоч дубовою корою, якщо не маєш нічого поживнішого, та й виходь разом із ним зустрічати весну.
От вона йде, пригріта, обласкана сонцем, закосичена квітами, оспівана птахами.
Тільки чому ж вона така не схожа на попередніх юних посестер своїх? Де подівся веселий усміх, ясний поблиск очей, гарячий рум’янець, молодий гнучкий стан, легка пружна хода?
Суне столітньою бабою попідтинню, ледь переставляючи колодками набухлі ноги, простяга висохлі руки, розтуля страшного чорного рота і замість мелодійного голосу виривається предсмертний хрип:
— Їстоньки... їсти...
І птахи боязко облітають її, і квіти осипаються з її спопелілих, скуйовджених кіс.
Бреде весна од села до села в марній надії розжитися хоч шматочком їстівного. Підповзає до хати, що в ній живе Твердохліб, чіпляючись за стіни, за лутки, спинається на ноги та й припадає помертвілим лицем до чорної шибки. Вона вже й не просить, а лише чекає, тупо й покірно, що, може, хоч тут подадуть хоч крихітку хліба.
— Володю!.. Володю!..
— Га?.. Що?..
Володька одрива од подушки важку голову, сонно кліпає в темряву.
— Там хтось під вікнами товчеться...
Повернувсь обличчям до вікон, прислухався: мовби нікого. Минулої ночі заповзли двоє у двір, вийшов уранці, а вони уже мертві.
— Ніхто там не ходить. То тобі вчулося. Спи.
Та тільки поклав на подушку голову, тільки став засинати, як у самісіньке вухо Марусин переляканий шепіт:
— Володю, хтось таки ходить! От ти біда!
Володька неохоче сповзає з постелі, натягає штани.
— Ти ж хоть нагана візьми.
— Ладно.
Поліз під подушку, дістав важкий пістолет. Босоніж пішов у сіни. Постояв прислуховуючись — мовби нікого. Тихенько відсунув засув, прочинив двері, виставив пістолет, а за ним — голову.
Місяць уже зайшов: незабаром світатиме. Раніше, саме в цей час, співали б півні, а тепер стоїть цвинтарна тиша: порізали півнів, поїли курей. Село лежить, наче вимерле, і моторошно мерехтять у небі зірки, зціджуючи на землю рештки нужденного світла. І в тому тьмяному світлі, в непевному тому мерехтінні повзають голодні тіні. Шамотять попідтинню, попід хатами, простягають до дверей опухлі руки.
— Хто там?
Мовчання.
— Хто там?!
Завмерло — і не дихне.
Затиснувши в руці пістолет, Володька вийшов надвір. Походив по двору, постояв — нікого.
Повернувшись до хати, з досадою мовив дружині:
— Причується, та й не даєш мені спати. Прислухалася б поменше.
Навпомацки знайшов кухоль, напився води. Засунув пістолет під подушку, скинув штани, ліг.
Та заснути більше не міг. Кожним нервом відчував: Маруся не спить. Повернувся до неї, мовби ненароком торкнувся рукою обличчя. Так і є — плаче.