— А діточки сплять?
— Сплять.
— То хай собі сплять на здоровля. І ви щасливі ходіть.
Таня дякує і йде собі далі. Поспішає, щоб встигнути виробить норму. Бо ще задовго до обіду від села на бурякову плантацію потягнуться діти. Всі, як одне, з мисочками, з ложками. З обдутими від лободи, від полови, од шкаралущі картопляної животами. З неприродно великими очима на загострених обличчях, з голодними, обкиданими старечими зморшками ротами. Вони сходитимуться до польового табору, де у великому казані доварюватиметься затірка, і, постававши оддалік, терпляче чекатимуть, поки їх матері закінчать роботу та зійдуться на обід. Чекатимуть мовчки, вдаючи навіть, що їх мало обходить отой великий казан, у якому булькає, парує затірка.
А коли матері поділяться з ними своєю нужденною пайкою, жадібно сьорбатимуть гарячу страву і не треба буде потім ні мити, ні витирати мисок та ложок: вилижуть до сухого, до гарячого блиску.
Танині ж сини не виходять у поле: строго-настрого заборонила покидати двір. Була налякана чутками, що уже крадуть та ріжуть на м’ясо дітей. Тож вони зустрічали щоразу її коло воріт.
Несла затірку в полив’яному горнятку — бігла із поля додому. І зовсім не тому, що боялася запізнитись у школу: всю дорогу боролася зі спокусою хоч попробувати, хоч сьорбнути звабно духмяніючу страву. Боялася, що тоді не зупиниться, поки й покажеться денце.
Ще здалеку бачила синів: Андрійка та Івасика. Стояли коло воріт, тримаючи кожен по ложці. Особливо великою здавалася та ложка в Івасика: він беріг її поза всякі цяцьки, не розлучався з нею весь день, навіть на ніч клав поруч із собою.
Дочекавшись матері, Івасик одразу ж хапався за хустку, що в неї було зав’язане горнятко, та так до хати і йшов.
Ще паруюча затірка розливалася у три миски: Івасикові — найбільше, Андрійкові — менше, мамі — ще менше. Старший син уже ходить до школи, він там ще одержить тарілку пшоняної каші — гарячий сніданок. Меншому ж більше не дістанеться нічого. Крім млинців із цвіту акації, сухих та гірких, що розсипаються ще на сковороді, та юшки з картопляної шкаралущі: приволокла крадькома Тетяна із свиноферми цілий мішок.
Сьогодні принесла Тетяна замість затірки галушки. Поділивши їх поміж синами і трохи поївши сама, взяла обох за руки та й пішла до школи: Андрійко теж ходив у другу зміну, Івасика ж не хотіла лишати вдома. Тож одсилала його на задню парту, і він сидів тихо як миша. Та й усі діти давно уже стали тихими та млявими: сиділи апатично за партами, не бавились на перервах. Лише голод світився у їхніх очах, розливався синюватими тінями.
І сторожці бабі Наталці не треба їх уже зупиняти під час перерви, кричати своє «видумей» («Видумей, я навчительці скажу!»). Баба Наталка сама ледве рухається, виссана голодом так, що лишилися шкіра та кості. Обличчя стягнулось у кулачок, рот запав і зуби, здається, вже викришились. Підіпре тільки щоку рукою та й тужить без сліз:
— Та що ж воно, Олексіївно, коїться? Та хоть би ж дітей пожаліли! Діти вимруть — хто ж на оцій земельці й ходитиме?
Що Тані відповісти на це? Що вона знала, проста сільська вчителька, про думи і наміри отих мудрих народних вождів, яким край треба було влаштувать голодовку? Вона тільки бачила, як страждає і гине народ, і, приголомшена, розгублена, ніяк не могла зрозуміти, для чого це все.
Однак мовчала, настрахана. Не ділилась своїми думками ні з ким, боячись, що за будь-яке слово, за перший же необережний вислів її оголосять куркульським, петлюрівським чи ще якимось агентом та й потурять з роботи.
А тоді уже — смерть. Неминуча, жорстока, голодна. І їй, і дітям її.
Тож вона мовчатиме. Весь вік свій мовчатиме, до могили мовчатиме, боятиметься і тремтітиме всеньке життя. Мовчатиме навіть тоді, коли всі заговорять, не вірячи, що це — всерйоз, що це — надовго. І коли їй діткнуть отим боязливим мовчанням, вона відповість:
— Я вже налякана так, що і в могилі жижки трусити-
муться.
Тож Таня не каже нічого на бабин плач, безслізне тужіння оте, а мовчки проходить мимо.
І не лишається бабі Наталці нічого іншого, як, повернувшись із школи додому, виливати перед дідом свою розпуку:
— Та що ж воно, старий, на світі білому коїться?
Але й дід Хлипавка мав на думці щось інше, аніж пусті балачки зі старою.
Зупинив якось Нешерета, став допитуватись, хто теперечки у Росії найголовніший.
— Хто, Петре, у нас теперечки за царя?