— Ну, Сталін. А що?
— Та нічого. Та я так спитав, для интересу. Отже, Сталін. Чий портрет висить у сільбуді. Вождь, навчитель і батько.
Далеченько ж ти, татуню, забрався од діток своїх, далеченько. Сидиш і не бачиш, як слуги нерадиві й лукаві твої нищать і душать твоїх, тату, дітей. Отак «колхозом» — та на той світ.
Та хіба ж це, тату, порядок?
Дід Хлипавка глибоко переконаний, що Сталін нічого не відає. Що досить добратися до нього, розкрить йому очі, як він одразу ж заступиться за свій народ. Накаже нагодувати його і зігріти.
І він таки добереться. Добереться та й упаде йому в ноги: «Порятуй, батюшко, мою Україну, бо лишаться од неї самі хрести та могили!»
Тож дід Хлипавка збирається в далеку дорогу, в Москву.
Не говорить про це ні Твердохлібові, ні Нешеретові — ще не пустять. Попросив лише, щоб когось іншого поставили сторожувать гамазей. Поклав у торбу два кружала макухи, три пригорщі сухарів: берегли із старою на той чорний день, коли вже зовсім стане непереливки. Сказав бабі Наталці:
— Ти вже, Наталю, якось переб’єшся. Не за себе ж іду — за весь народ.
— Та коли ж ти повернешся? — затужила баба Наталка. — Та тебе ж у чужій стороні і ворони по кісточках розклюють!
— Таких старих та несмачних і вороння клювати не стане, — пожартував невесело дід.
І стояла баба Наталка коло воріт, і дивилася услід дідові, і печально думала, чи доведеться ж іще побачитись на оцьому світі.
Не доведеться.
Бо прокинеться якось баба Наталка посеред ночі від того, наче її хтось позвав. Тихенько та ласкаво, як кликала мати-покійниця ще у дитинстві. І зрозуміє баба Наталка, що то кличе смерть. Прослизнула непомітно у хату та й стала над її головою — схилилася чорною тінню.
— Господи, не забирай мою душеньку! — стала молитися баба Наталка. — Дай дожити до ранку. В мене ж долівка не метена, в мене ж і хата немазана. Та мені ж соромно буде і в труні в отакій хаті лежати!
І змилосердиться Бог, і накаже смерті одступитись од баби. І як тільки світанок зіпнеться на тонюсінькі ноги та й заковиля по землі, несучи поперед себе обдутий живіт, зведеться баба Наталка, розведе глину і крейду, заходиться біля хати. Побілить старанно стіни, обведе червоною охрою призьбу, помаже долівку. А потім запалить у печі, нагріє воду, скупається і, нарядившись у нову сорочку, ляже у постіль. Ляже, схрестить на висохлих грудях легкі свої руки:
— Отеперечки, смертонько, йди!
І смерть знову підступить до неї. Схилиться над бабою, погойдуючи прозорим обличчям, глухо спитає:
— Що ти, бабо, в останню хвилину хотіла б? — Пожує баба беззубим ротом своїм, несміливо попросить:
— Хотіла б я, смертонько, скуштувати білого хлібця. — Похитала смерть головою: нема в неї хліба.
— Тоді хоть пшоняної кашки.
Знову похита смерть головою: пожер голод і кашу. Що ж, нема, то й нема: баба помре і без цього.
— Попроси ще чогось! — сказала у відчаї смерть. Поворушить баба безкровними вустами, подивиться добрими очима:
— Не сушися, голубонько, не край свого серця: мені вже нічого не хочеться.
Обережно вийме смерть бабину душу з висушеного голодом тіла, погасить, прикриє повіками очі на вощаному обличчі та й вийде навшпиньках.
І лежатиме баба Наталка, упокоєна, затихла навіки посеред прибраної по-святковому хати, що сяятиме під ласкавим сонцем великодною писанкою. Розмалював її добрий маляр у чисті, у веселі кольори та й покотив у зелену траву, у залиті білим цвітінням сади...
А дід Хлипавка мандрує тим часом залізницею у далеку північну столицю.
До Харкова поміг добратися син: упросив знайомого кондуктора з пасажирського поїзда, і дід паном їхав у службовому купе. У Харкові ж кондуктор сказав:
— Далі добирайтеся вже, дідусю, самі. Сходіть на товарну станцію, спробуйте сісти на товарняк, що йде на Москву.
Подякувавши, дід забрав свою торбу та й рушив на
станцію.
Три дні і три ночі намагався дід попасти на поїзд, що їхав в бік Москви. Три дні і три ночі лазив по коліях, ховаючись од міліції, що голоси порвала, свистки просвистіла, розганяючи голодних людей.
— Р-р-разойдісь! Ану гетьте отсюдова, а то враз у тюрму!
Але що їм тюрма? Що таке тюрма оцим усім людям, які у вогонь полізуть живцем, на дно океану пірнуть, аби тільки дістати хоч скибочку хліба! Які сповзаються до залізниць із голодом виморених сіл і, роздираючи порожні роти, день і ніч кличуть не докличуться єдиного Бога:
— Хлі-і-іба!.. Хлі-і-іба!..
А тут іще чутка. Уперта чутка про те, що у Москві хліб продається без карток: скіки хочеш, стіки й бери, аби лишень гроші. А хто і без грошей добереться — все одно не пропаде: раз є тамечки хліб, то буде і милостиня.