І люди лізли на колії, штурмували вантажні вагони, і часто-густо бувало, що наб’ється на якусь платформу добрий десяток дядьків, принишкне, замре, щоб ніхто не помітив та не зігнав, діждеться, поки рушить поїзд, а тоді вже зашепоче радісно: «Поїхали». Радітимуть, як малі діти, а того і не відатимуть, що ідуть вони не в червону столицю — в зворотному напрямку, у ті самі краї, звідки вирвались, як із пекла.
Дід Хлипавка не потрапив на такий поїзд: дідові повезло. Якийсь залізничник змилосердився над старим, шепнув, щоб ішов на сортувальну, там лаштуються ешелони на Москву. І по довгих поневіряннях вдалося-таки дідові здертися на дах одного з товарних вагонів, де вже лежали отакі, як він.
Вирушили аж увечері. Цілісінький день пролежали під гарячим сонцем, як на сковороді. Двоє не витримало — померло, їх хотіли тут же зіпхнути, та вчасно схаменулися: побачать мертвих, знайдуть і живих. Скинуть хай уже за містом.
Коли поїзд, вирвавшись із міста, помчав у степові притихлі сутінки, люди трохи повеселішали. Заворушились, загомоніли. Особливо вже уночі, щоб не заснути та не скотитись із даху. Не бачили один одного, чули тільки голоси. Та іноді хтось закурить: жевріє в нічній пітьмі вогняна цяточка, то розгораючись, то згасаючи під подувами вітру. Жевріє, як надія, що живить оцих всіх людей.
— Хоть би доїхати!
— Доїдемо. Найстрашніше — позаду.
— Дядьку!.. Гов, дядьку!.. А то правда, що там крамниці од хліба тріщать?
— Тріщать, та не для нас.
— А знаєте, люди, на чому ми їдемо?
— На залізниці.
— Дурний твій тато на залізниці іде! На хлібові, от на чому!
— На хлібові? — заворушились довкола.
— Бре?..
— От вам хрест святий — на хлібові! Казав мені отой залізничник, що посадив. Оці всі вагони набехкані нашою пшеничкою, весь вагон...
Затихли: повірили. Принюхувались: голодно, жадібно. Згодом загомоніли знову. Сусід, що справа, спитав:
— За насущним, дідуню?
І коли дід Хлипавка сказав, що ні, не за насущним, не по-
вірили.
— А за чим же ще?
— За порятунком усього народу.
Вислухали діда мовчки, уважно, не перебиваючи. За-
думались.
— Що ж, дідуню, щасти вам!
— Та ви перелазьте сюди, досередини! А то, не доведи Господи, ще упадете...
За ніч померло ще двоє. Особливо довго вмирав один. Все марив якоюсь Оксаною, просив у неї хліба.
Потім затих.
Наївся...
Перехрестили, зіштовхнули з похилого даху в чорну розвихрену прірву, що завивала хижо, ще міцніше тулилися один до одного: «За ким тепер черга?» Кожен німо волав: «Не мене, Боженьку! Не мене! Мене ж діти чекають!»
На якійсь станції, вже вранці, довго стояли. Прислухалися, принишклі, як ходили внизу, стукотіли під вагонами молотками, перегукувалися, лаялись. Врешті вагон під дядьками хитнувся, спершу повільно, потім швидше і швидше попливли станційні будови, обсаджені тополями, — хутір Михайлівський лишився позаду.
— Оце вже, хлопці, й Росія.
Дехто аж на коліна став, щоб роздивитися краще, яка ж то вона. Та згодом розчаровано ліг: нічого особливого. Ті ж самі поля, хіба що все частіше трапляються ліси та переліски, такі ж, як і скрізь, люди, тільки села якісь незатишні та невеселі: чорні немазані хати не потопають у вишневих садах, не визирають білими стінами.
— Дядьку!.. Та дядьку!.. А чого у них хати такі чорні?
— Бо вони чорний хліб їдять.
— Ну-у-у...
І трохи згодом жалісним голосом:
— Я і чорного поїв би...
— Потерпи, ось доберемося до Москви...
До Москви, до Москви, до Москви... А вона зустрічає енкавеесівськими заставами ще на під’їздах, стягає голодних із вагонів, платформ, набиває в порожняки та й турить назад: не хоче Москва приймати таких гостей!
Дід Хлипавка встиг завчасно злізти з вагона та шамоть-шамоть у кущі.
Просидів до вечора. А як стемніло, вирішив добиратися пішки. Вибрався на колію та й пошкандибав на світло, що розливалось на півночі, розтікалося вгору і вшир.
Так і добрався б дід Хлипавка до Москви, до товариша Сталіна і вкляк би перед ним на коліна, коли б не річка, не міст через неї і невмолимий вартовий на отому мосту. Клацнув затвором гвинтівки, завернув діда назад:
— Топай, дєд, топай! Здесь запретная зона!
І потопав дід Хлипавка назад на Вкраїну.
Довго йшов полями, лісами, вузькими і широкими шляхами, через села, містечка й міста і не роздивлявся, не запам’ятовував, щоб розповісти удома: давно уже вигоріла цікавість у його збляклих очах.