І мучила діда совість, що він так і не спромігся дістати для своїх людей порятунку.
Мучила, гризла за серце, підточувала і так підточені сили.
Одного ранку, ледь добравшись до якогось райцентру, ліг дід посеред площі під стовпом із чорним репродуктором — помирати.
Підмостив торбу під голову, склав на грудях руки, звернувся в думках до Бога, вимолюючи прощення всіх вольних і невольних гріхів. І тільки дід закінчив молитву, тільки склепив повіки, щоб не бачити, як безрота вийматиме душу, як у нього над головою затріщало, захрипіло і бадьорий металевий голос привітав діда з добрим ранком.
— З добрим ранком, товариші!
А била б тебе лихая година! І померти спокійно не дадуть!
Дід Хлипавка, хотів він того чи не хотів, вислухав бравурну музику, вислухав і останні новини. А потім голос у репродукторі змінився і вже якась жіночка весело прощебетала:
— А тепер послухайте нарис про щасливе заможне життя українських колгоспників.
У репродукторі наче прокашлялось, потім іще один голос, тепер уже чоловічий, почав:
— Колгоспне село живе, міцніє й зростає. Почесна праця дала буйні сходи, прекрасні хліба, що ховають у свій плодючий масив колгоспника на весь зріст. Вони, хитаючись повними, ще зеленими процвітами в такт із веселим, живучим, щасливим обличчям колгоспника, запевняють:
«Буде добрий урожай!»
А від цього, як сказав наш вождь і навчитель товариш Сталін, колгоспники піднесуться ще вище, з середняків стануть ще більш заможними...
І не витримав дід отакої безсоромної наруги над правдою: застогнав, підвів голову, побачив міліціонера, що якраз підходив до нього.
— Синку, будь добрий! Заткни оте гавкало, дай хоть померти спокійно!
Отак замість того, щоб стати перед суддею небесним, представ дід перед іншим, земним. І стояв за ним не ангел-хранитель, а отой міліціонер, що приволік од стовпа та підтримував, аби не впав.
— Говорив, діду, контрреволюційні слова?
— Та як же, чоловіче добрий, було замовчати, коли воно бреше й не червоніє!
— Отже, говорив... Пишіть: підсудний визнав, що займався контрреволюційною агітацією проти колгоспного ладу.
І спровадили діда за грати.
За якісь пару тижнів ожив, оклигав дід Хлипавка у «казьонному домі на казьонних харчах». Годують же нічого, ще й роботою не морять: поставили прибирати у камері. Можна було б жить — не тужить, так не давала спокою думка про власне село, про земляків, які пухнуть з голоду. І по довгих роздумах, після того як розпитав, чи по всіх в’язницях отак годують, вициганив дід клапоть паперу та й упросив одного в’язня написати листа у Тарасівку.
— Що ж, діду, писати?
— Пиши, сину, так... «Драстуйте, хто лишився живий, кланяється вам дід Варивон... Так що я до товариша Сталіна не добрався, не пустили, хай як побачимось, розкажу, а теперечки сидю у тюрмі. Тіки ви цього не лякайтесь, тут непогана житуха, начальство не б’є, обходітельне, кожному дають пайку хліба і три рази кандьор... Тож слухайте, люди, що я вам пораю: поки іще живі, кидайте все та й рушайте в Хоролівку альбо в Полтаву. Та лягайте під стовпи, на яких висять радіва, і лайте оті радіва на всі заставки. Набіжить міліція та й потягне до суду. А звідтіль уже пряма дорога в тюрму. Тіки ви того не бійтеся, дорогі мої земляки, бо нинько по тюрмах тіки й можна врятуватись, а так усюди голодовка й розор...» Написав?.. А теперечки передай уклін од мене моїй старій — бабі Наталці та й запечатуй...
І був запечатаний отой лист і посланий на Полтавщину, в Тарасівку. І довго по тому питався дід Хлипавка, коли прибували нові в’язні:
— Тарасівських нема?
— Людоньки добрі, не стрічали тарасівських?
Та й журився тим, що, мабуть, не послухались його
земляки.
І не знав дід, що баби Наталки вже немає на світі. Не відав дід і того, що йому вже не судилося побувати у рідному селі, побачити земляків: смерть, що відступилася од нього на площі, злякавшись міліціонера, розшукала його і в тюрмі.
Чи то задрімав вартовий, чи обмарило, тільки не помітив він, як шаснула мимо висока худа жінка з косою за плечима. Пробралася у сонну в’язницю та й пішла із камери в камеру, шукаючи діда.
Знайшла нарешті і, не зволікаючи, махнула над сонним косою. Махнула, зітнула перестиглий колос життя та підхопила, щоб не впав на цементну підлогу, щоб не просипалась жодна зернина недожитих ще днів.
Отак і помер дід Хлипавка легкою смертю, і ми проведемо його в останню дорогу. До найглухішого закутка на містечковому кладовищі, де з давніх-давен ховають жебраків, бродяг та арештантів. До наспіх викопаної могили.