Кинемо донизу жменю глини: «Земля вам, діду, пухом!» Постоїмо, схиливши голови, над безмовним горбиком та підемо геть потихеньку, думаючи вже не про діда Хлипавку, а про ту людину, до якої дід ніс чисте серце, велику надію, гарячу молитву за весь свій народ, а вона безжально відштовхнула його од себе. Думатимемо про жахні злочини, які вона зробила і зробить, про ріки крові, океани страждань, якими вона затопить підвладну їй землю, і про те, що вона, та людина, слава Богу, не вічна, а вічний народ, до якого вона приссалася. Що настане час — і смерть зітне розбухлий од чорної крові бридкий колосок та й відштовхне, гидуючи, ногою од себе...
Отут ми й зупинимось та й запитаємо прялі, яка суче нитки людських доль:
— І ця людина уникне кари? Сховається од страшних своїх злочинів у могилу?
І подумаєм одразу ж про Бога.
Що коли його немає, то треба вигадати, аби ота людина не уникла суду.
Хай зійде Бог на небесний свій трон та й вислуха діда Хлипавку.
— Як же я його судитиму, як він іще не помер?
— А я, Боже, пожду.
— Ну, жди, живи поки що в раю.
Живе дід в раю — знудьгувавсь без роботи. Пішов знову до Бога.
— Дай мені, Боже, роботу, бо я занудився до краю.
— Яку ж тобі роботу дати?
— Дай мені, Боже, плуга й борону, коня чи пару волів, косу, граблі та ще й ціпа. Та виділи клапоть землі.
І дав Бог дідові Хлипавці все, що він просив. І сіяв та жав дід Хлипавка, аж поки не помер Сталін. А як Сталін помер, то покликав їх обох до себе Всевишній та й поставив їх перед собою: діда Хлипавку по праву руку, Сталіна — по ліву.
І стоятиме Сталін, чорний од злочинів, і хлюпотітиме під ним кров невинно погублених людей.
Дід же Хлипавка буде тихий та лагідний навіть у гніві своєму. Не вимагатиме — тільки проситиме:
— Розсуди нас, Боже. Як присудиш, так хай і буде.
І запита його Бог:
— У чому ти звинувачуєш цього чоловіка?
— Він хотів знищити весь мій народ.
І затупоче Сталін люто ногами, розбризкуючи кров на всі боки:
— Брешеш! Я день і ніч дбав про щастя свого народу! Берія! Берія!
Але дід Хлипавка навіть не гляне на нього.
— Чим ти ствердиш страшне своє звинувачення? — запита тоді Бог.
— Поклич, Боже, свідків.
Гукне тоді Всевишній ангелів, накаже привести дідових свідків.
Ввійдуть чоловіки й жінки, померлі од голоду в розквіті сил, — страшно буде дивитись на тих жінок і чоловіків.
І буде їх тисяча тисяч.
Зайдуть матері з немовлятами на опухлих руках, і немовлята тягтимуться мертвими ротиками до всохлих грудей, де не буде й краплини молока, — страшно буде дивитись на тих немовлят і матерів.
І буде їх тисяча тисяч.
Стануть перед Богом похилі віком люди, перемішані, переплутані руками й ногами, ще й облиті вапном, — страшно буде дивитись на тих похилих віком людей.
І буде їх тисяча тисяч.
І люди, замучені, закатовані по тюрмах та таборах, стануть перед Всевишнім суддею.
І, побачивши їх, жахнеться Бог, затулить очі руками:
— Виведіть геть, я не можу дивитись на них!
Отоді й підступить до нього дід Хлипавка:
— Не заплющуй, Господи, очі: ти ж Бог, а не людина! Ти ж сам нас учиш у Святому письмі: хто проходить мимо злочину, той сам стає злочинцем. Хто подасть руку бандитові, той сам стає бандитом. А хто ж нас розсудить, якщо ти одвернешся од нас?
Тоді відірве Бог руки від очей, запитає болісно свідків:
— Хто вас, люди, умертвив? Хто вас замучив?
І вони всі до одного повернуться в бік Сталіна.
— Що ж ти скажеш тепер? — спита Сталіна Бог. І мовчатиме Сталін.
Тоді повернеться Всевишній до діда Хлипавки:
— Дозволяю тобі, чоловіче, призначити кару оцьому нелюдові.
І відповість дід Хлипавка:
— Не я його родив, не мені його й судити. Сам покарай його, Боже.
І важко задумається Бог. І скаже по довгому роздумові:
— Простіть мене, люди, бо я вам не суддя: нема в світі кари, що зрівнялася б із страшними злочинами цього чоловіка!
Достигали хліба.
Дух багатого врожаю важко плив над землею, виповнював її ввігнуту чашу, переливавсь через вінця. Ситою позолотою лягав на одклепані коси, на жатки, на підводи і гарби, на коней і на людей, на чубаті снопи, що складались у копи, в полукіпки, піднімалися горами у гостроверхих стогах. Золотив і тремтячі руки, які побожно брали перший сніп та й подавали його до барабана.
З голодної руїни уставали села, відроджувалися, як фенікси із попелу. І вже оживали навіки, здавалося, завмерлі вітряки, вимахували крилами, як добрі птахи, що вчепилися весело в землю та й намагаються піднести її до небес. І крутилися розпечатані жорна, і сипалось борошно, розтікалося весняними струмками по дворах, по хатах. А там уже наготовлені діжі, а там уже засукані рукава, а там уже затоплені печі. І хоч діжі розсохлися — не біда, було б що до них сипати! І хоч руки одвикли — не страшно, було б що місити! Виймати шматки пругкого тіста, виплескувати в білі кулі, та на лопату, та в піч.