А тепер тихо: ходіть і не гупайте, замріть і не дихайте! Стихніть усі, замріть у радісному чеканні, бо твориться чудо з чудес!
А потім вийматимуться із печей перші паляниці і важко буде сказати, од чого розливатиметься таке сяйво по хаті: од неохололих золотистих хлібин чи від очей матерів та жінок.
Минув голод, згинув, як жахний сон, і вже потроху-потроху забувається, як виглядають діти з висохлими на трісочки руками й ногами, якими страшними можуть бути дорослі, налиті важкою мертвою водою. Забуваються гарби, натовчені трупами, широкі братські могили, политі вапном, і отой стогін до неба, що ним з дня у день, з місяця в місяць спливала українська земля. Забувається настільки, що мільйони людей називатимуть щиро батьком призвідцю страшного голоду того, людину у завжди військовій шинелі, так наче вона, та людина, збиралася весь час воювати з власним народом.
Носитимуть його портрети, славитимуть його у піснях, даватимуть його ім’я своїм синам, і тисячі Йосипків ростимуть та підростатимуть, щоб стати з роками дорослими Йосипами.
А коли він помре, збігатимуться з усіх усюд, роздираючи груди риданням, душитимуться, щоб дістати хоч пелюстку, хоч листочок з вінків, що ними буде завалений його катафалк. Вінками, а не камінням...
Тані теж минуле лихоліття здається страшним сном. Та й пощо його згадувати? Краще викреслити із пам’яті, дихати оцим ситим духом, радіти веселим видом людей, і отак іти рівною степовою дорогою, з вузликом у руці. Не поспішаючи йти, бо вихопилася ж рано-вранці, а попереду — цілісінький день.
Верталась од мами.
Мама стала зовсім маленька, вся шкіра на лиці зібралася зморшками, покрилася сивим із прозеленню мохом, рот запав, мама ворушить ним неугавно — дожовує рештки життя.
Таня пробула в мами весь день. Дала всьому лад, прочитала коротенького листа од Федора (написати окремого листа сестрі полінився): «Живі-здорові, чого і вам усім бажаємо. Поздоровляю вас, мамо, ще з одним онуком! Козарлюга хоч куди, виросте — буде дівкам добра забавка (посоромився б — матері отаке писати!), а поки що ссе молоко і дзюрить у колиску: буде, мабуть, пожежником...»
Отже, і в Феді все гаразд, можна, як то кажуть, жити та Бога хвалити. То ж у Тані немає причин для зажури, вона скоріше весела, тільки почуває себе трохи незручно, бо поруч із нею йде Ганжа.
Наздогнав її по дорозі. Впізнав, привітався зраділо, розпитував про село: хто лишився живий, хто куди подався.
Тільки про двох не питав: про Ольгу й Володьку.
Розповів скупо про себе.
Сидів у в’язниці, випустили достроково, а оце був на Криворіжжі: шукав старих, дореволюційних ще товаришів. Беруть на комбінат. Він уже погодився, оце тільки навідається в Тарасівку, візьме там дещо та сьогодні й назад.
Таня мовчки слухала. Не розраювала, не умовляла: відчувала, яка невигойна кривда пече цього чоловіка. Крадькома поглядала на нього.
Він геть посивів, тільки очі стали ще чорнішими, аніж були.
Вийшли на високий розложистий пагорб, зупинилися: внизу лежала наполовину вимерла Тарасівка, кладовище, що розрослося учетверо.
— От і наше село, — сказала задумано Таня.
Ганжа нічого не відповів. Тільки посмикував сивого вуса, так наче хотів його одірвати, а він не піддавався. Дивився донизу: на хати, на садки, на городи та вулиці — незблимно, жадібно, а перед ним пропливало все його життя, зв’язане з оцією землею.
І був уже не певний, що зможе отак порвати із нею.
1964–1968
Післямова
Щоб молодий читач уявив, у яких нестерпних умовах працювали письменники горезвісної епохи «соціалістичного реалізму» (звісно, ті, які хоч якоюсь мірою воліли дотримуватися життєвої правди), я дозволю собі навести закриту рецензію на рукопис роману «І будуть люди» Інституту Історії партії, а також редакційний висновок журналу «Вітчизна», куди я насмілився надіслати свій перший роман «Його сім’я». І рецензія ця, і висновок були сприйняті як присуд, що не підлягає оскарженню. То ж «І будуть люди» були нещадно посічені та скорочені майже на третину цензурою й редакторами, а «Його сім’я» взагалі повернена авторові як наклепницький твір.