Ось ця рецензія:
«Насамперед слід відзначити, що автор докорінно розходиться з партійними документами, з усією нашою підручною і монографічною літературою в оцінці подій кінця 1929 — початку 1930 року, в оцінці суцільної колективізації.
У партійних документах і історичній літературі відзначається, що у другій половині 1929 року в країні розгорнувся масовий колгоспний рух. У ряді районів країни — в Поволжі, на Північному Кавказі, у степових районах України — колгоспний рух переріс у суцільну колективізацію, яка означала корінний поворот основних мас селянства до соціалізму. Переконливим свідченням цього повороту може бути те, що з липня по жовтень 1929 року до колгоспів вступило стільки ж селян, скільки за всі 12 років існування Радянської влади, а за три останніх місяці цього року кількість колгоспників збільшилась ще у два з лишком рази. На протилежність цим загальновідомим фактам автор зображує справу так, що ніякого перелому в настроях селянства не відбулося, що селянство не було підготовлено до суцільної колективізації, що курс на суцільну колективізацію був злочинною авантюрою окремих керівників партії. Вустами свого позитивного героя Василя Ганжі письменник і постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року оцінює «як неправильне декретування згори» (стор. 257).
У партійних документах і історичній літературі суцільна колективізація характеризується як найглибший революційний переворот у сільському господарстві Радянського Союзу, підготовлений всім ходом розвитку країни. «Перехід радянського села до великого соціалістичного господарства — говориться в Програмі КПРС, — означав велику революцію в економічних відносинах, в усьому укладі життя селянства». На протилежність цим оцінкам автор роману зображує суцільну колективізацію як стихійне лихо, яке звалилось на голову селянства, як крижану хуртовину.
У партійних документах і історичній літературі відзначається, що масовий колгоспний рух розгорнувся на здоровій основі, що селянство добровільно об’єднувалось в колгоспи. У Програмі КПРС підкреслюється, що «мільйони дрібних одноосібних господарств добровільно об’єдналися в колгоспи».
Загальновідомо, що революційний переворот на селі здійснюється за ініціативою і під керівництвом Комуністичної партії і Радянської влади. В романі ж сільські комуністи, партійні осередки показані як негативна сила. Всього три позитивних персонажа комуністів проходить через роман — секретар райпарткому Григорій Гінзбург, голова Тарасівської сільради Василь Ганжа і начальник райвідділу міліції Федір Світличний. Але всі вони стають жертвами несправедливості. Верх беруть усякого роду кар’єристи, пристосовники, які вершать справи на селі...
Ось кілька прикладів того, як зображує автор події 1929 — початку 1930 року на селі.
«Жовтим, зів’ялим листям одшумів листопад. Крижаними копитцями продзвенів за ним грудень. Разом із снігами, з морозами, хуртовинами прийшов січень тисяча дев’ятсот тридцятого року.
В кучугурах снігів, у високих заметах причаїлися села. Потонулі в сніги, хати здавалися нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, вклякли, насуваючи білі шапки на лоба і очі, — в боязливій, у тривожній надії, що новий рік не помітить їх та пройде собі мимо.
Йди геть, іди, чого зупинився над нами? Ми ж не виглядали тебе: не нажились із старим. Проходь собі мимо, може, десь і чекають на тебе, і виглядають тебе, а нас не чіпай.
Ані нас, ні худоби нашої, що жує, ремигає по теплих стайнях, кошарах, корівниках. Що звикла до одних рук, а із інших, із чужих, не візьме і пучечка сіна, і дрібки зерна. Здихатиме — не візьме!
Ні нашого поля, оцієї земельки, де кожна грудочка розім’ята нашими пальцями, зрошена нашим потом. Так щедро зрошена, що не треба і дощів. А ти хочеш, щоб я одцурався свого поля, забув про нього, віддав у чужі, байдужі-байдужісінькі руки — одірвав од власного серця.
Не чіпай долі моєї, дай мені самому розпорядитися нею.
Йди собі, йди, зникай геть у безвість!
Чуєш, проходь!
Тільки січень не слухає — зупиниться в кожному селі. Стука щосили у двері, гупа нахабно у ворота, цупить очманілого господаря за полу кожуха чи свитки — і як не оре дядько ногами, як, опираючись, не чіпляється за двері, за останній кілок свого тину, — не поможе нічого. Отак в’їде, задом наперед, у новий, тисяча дев’ятсот тридцятий, прийде до тями аж у колгоспі.
І тоді реготатиме втішений січень, кукукатиме дядькові у вічі білою зозулею:
— Ку-ку, дядьку! Ку-ку! З новим роком, ку-ку! Із житом-пшеницею, гуртовою пашницею! Сійся-родися, потій та трудися» (стор. 244–245).