— Яку рушницю? — здивувався Оксен.
— Сам знаєш яку. Оту, що дід твій до хати приніс.
— Та боже мій, куди ж вона годиться! Хіба що горобців нею лякати?
— А то вже не твого розуму діло! — суворо перебив його Ганжа. — Раз ти — класовий ворог, знацця, ми повинні відібрати в тебе всю зброю.
— Який же я ворог? — почав був Оксен, але тут у розмову втрутився Гайдук.
До цього він ще стримувався, хоч його аж тіпало, а зараз не витримав: зіскочив з стільця, з кривою посмішкою, що не обіцяла нічого доброго, пішов до Ганжі:
— Що ж це дорогі власті нами гидують? Чи хороми наші їм не підходять, чи наші репані морди їм не до вподоби?
Ганжа повів на Гайдука чорним оком, а Оксен, боячись, що старий заведе сварку, швидко заговорив до Василя:
— Та принесу вже, Василю, коли вона вам так потрібна, — тай загородив-заступив Гайдука від свого колишнього наймита. Але той чортиком вискочив з-за Оксенової спини:
— Отак, Оксене, й роби: власть тільки пальцем кивне, а ти з себе шкуру здирай та ще й сам і віднось, щоб вона, не доведи Господи, не натрудилася...
— З вас іздереш! — сіпнув бровою Василь і, втупившись в старого суворим поглядом, наказав: — Ти от що, старий, — випив лишнього, так сиди й мовчи, поки ми тобі язика не вкоротили!
На Гайдука наче сипонули жаром. Відштовхнувши Оксена, що все ставав йому на дорозі, старий підскочив до Василя, скажено викотив очі:
— Ти... Ти... Голодранцю проклятий!..
— Михайле! — кинулась до нього Гайдучиха. Ухопила за руку, хотіла була відтягти, але Гайдук, рвучись до Василя осатанілими очима, так турнув свою жінку, що вона аж векнула — ухопилась руками за боки, поточилася на лавку.
— Михайле Опанасовичу, Бога побійтесь! — звівся і собі отець Віталій, аж тут втрутився уже сам Ганжа: підвів застережно руку, зупиняючи святого отця:
— Зачекайте, батюшко, дайте людині висказатись. Мені теж цікаво почути, що тут про нас думають...
— Що думають?.. Що думають?.. — вигукував Гайдук, бризкаючи лютою слиною. — Що вас усіх перевішати треба, от що тут про вас думають!
— Ого! — мовив здивовано Василь. — На якій же вірьовці ви збираєтесь нас усіх вішати?
— Та що ви таке верзете, дядьку Михайле! — вигукнув пополотнілий Оксен. — Не слухайте його, Василю, хіба ви не бачите, що він уже п’яний!.. Не знає, що й каже.
— Чого ж не знає — знає! — заперечив Василь. — А що самогонкою очі залив...
— Залив, та своєю!.. — горлав далі Гайдук.
— Ну, діду, годі! — обірвав його Василь. Голос його затужавів, налився металевим дзвоном. — Погавкав — і в будку! І щоб з побрехеньками оцими на люди не рипався!
— Що — горло заткнеш? Та плював я на тебе з найвищої точки!
— На мене можеш плювати, а на Радянську владу...
— І на совдепію вашу вошиву плював! Ось вашій владі, нате, з’їжте від мене! — і величезною дулею — тиць межи очі Ганжі.
Такої наруги не міг уже стерпіти Василь. Знав, що він — представник влади, що комуніст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всі баби на селі, але не міг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рідною владою: розвернувшись із правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотів аж під стіл — тільки розпластані руки майнули в повітрі та ноги злетіти мало що не до стелі, — не дивлячись уже ні на кого, вийшов із хати, грюкнув дверима, аж задвиготіли стіни, а слідом за ним загримотів саморобними узувачками й отой парубійко.
Оксенів старший кинувся вслід — батько перехопив його вже аж на порозі, спинив, обхопивши щосили руками:
— Не заводься! Яке тобі діло!
Мовчки поборолись — Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сіни, потім враз обм’як, понурив голову, тихо попросив:
— Пустіть.
Оксен відразу ж пустив його — Іван підійшов до відра, зачерпнув повен кухоль, — пив, проливаючи воду на празникову сорочку, і так тихо було в хаті, що всі чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вінчик.
Гайдук усе ще лежав під столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях. «Убили!» — похололо в Оксенові, а разом і підленька радість блимнула крижаними очицями: «Не минути тепер Василеві тюрми, от побий мене Бог — не минути!» Та Гайдук немов тільки й ждав на те, щоб Оксен піддався спокусі, — поворушив однією ногою, потім — другою, так наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-під столу, впираючись ліктями в підлогу.
Хміль, видно, вже вилетів йому з голови, бо мав ясні осмислені очі. З розбитої губи стікала на підборіддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але він не пробував навіть витерти її. Стояв похитуючись, з таким зосереджено-замисленим видом, немов щось дуже важливе пригадував і все ніяк не міг пригадати. Оксен метнувся до дверей, зачерпнув повен кухоль води, поніс до старого — Гайдук досадливе відвів його руку: зачекай! — і знову поліз під стіл.