— Я всі містки по дорозі порозбираю, — пообіцяв похмуро Василь.
Вже прощаючись. Гінзбург пригадав:
— А як у вас справи зі школою?
— Та як... — зам’явся Василь. Поліз був рукою до потилиці, а потім махнув досадливо: — Не кується й не мелеться!.. Школа, товаришу, то є, хороша є школа... Так що ж толку в тій школі, коли дітей вчити нікому.
— Як нікому? — здивувався Гінзбург. — Пам’ятаю: вам ще торік учителя послали.
— Та прислали, — невесело погодився Василь. — Тільки краще б ви його собі залишили. Біда то наша, а не вчитель... Куди йому з чужими дітьми возитися, коли він скоро своїм не зможе ради дати.
— Він що — багатодітний?
— Еге ж, багатодітний: уже третя дівка з отаким-о животом від нього ходить... А він, гад прищавий, ще з однією собачу любов закрутив!
— Ну, це вже ваш недогляд, — заперечив Гінзбург. — Це вже ви повинні перевиховувати...
— Його й без мене дядьки обіцяють перевиховати. Хай тільки піймають іще біля якої — вони йому котячі горішки вилущать. Викинуть і понюхати не дадуть... А я його, такого, й на поріг до школи не пущу! Совість моя партійна того не дозволить...
— Доведеться підшукати вам нового учителя, — погодився Гінзбург. — А ти сам не жди, поки тобі на тарілці піднесуть, — зайди в наросвіту, може, на твоє щастя, хто й знайдеться.
— Та я-то зайду, зайти не штука...
— Зайди, зайди! — подав на прощання руку секретар. — Ну, то бувай здоров, коли що — не забувай!
І розійшлися: Гінзбург у повітком, Ганжа — спершу в наросвіту, потім на пошту — за свіжими газетами і аж тоді вже — в рідне село.
Там його ждали й не ждали. Коли втомлений Ганжа пізньої ночі підходив до своєї хати, від стіни відклеїлась темна постать, ворухнулася йому назустріч.
— Хто там? — спитав суворо Ганжа, намацуючи рукою ребристу ручку нагана.
— Дядьку Василю!
— Максиме?.. Ти чого тут стирчиш?
— То вас пустили, дядьку Василю?
Голос парубка аж тремтить від радості, він тупцяється біля Ганжі в своєму пошарпаному кожушкові молоденьким ведмедиком, торохтить узувачкою по дзвінкій, уже трохи підмерзлій землі.
— Пустили? — дивується Василь. — Та хто б це мав мене забирати?.. Постій, постій, а це що в тебе?
— Та-а... Це так... — ніяково бубонить Максим та й намагається приховати за спиною Івасютину гаківницю. Тільки де ж її в біса затулиш, оцю багацьку пукавку, коли вона своїм гранчастим дулом мало не дістає хлопцеві до вуха!
— То ти мене тут стеріг! — догадався нарешті Василь і, обійнявши парубка за плечі, на мить притиснув його голову до своєї шкурятинки. — Ну, спасибі, брате, спасибі!.. А тепер іди собі додому, бо мати, мабуть, уже й очі прогледіла...
— То ви, дядьку, таки повернулися, — вже не запитально, а задоволено-ствердно мовив Максим та й пішов слухняно додому, потупотів кудлатою тінню. А Ганжа довго ще стояв біля дверей, тримаючи руку на клямці: заходити до хати чомусь не хотілося.
«Гарний хлопець оцей Максим, бач, півночі простояв, мене виглядаючи», — розчулено думав він і, може, вперше спала думка, що вже заради оцього варто жити, й боротись, і ночувати в одинокій, необжитій хаті, позбавленій затишного й теплого жіночого духу. «Так, невдало якось воно в мене виходить, невдало, — роздумує гірко Василь, все ще старцюючи біля дверей: надворі йому зараз затишніше, аніж у хаті. — Удівець не вдівець, парубок не парубок, а так, чорти його батька зна й що, як той пес на припоні... Чи, може, й справді завести якусь удовицю, хай би обігріла хату?.. Тільки нічого не вийде в мене», — відразу ж сам собі заперечив Василь, і перед ним, як накликане, випливло обличчя Олени, обпекло його серце синіми, як небо, очима. «Прокляття моє, муко моя!.. Отруїла ти душу мою та й пішла — так і не дала мені спити твого кохання!.. Що ж тобі ще треба від мене?.. Подивись: я вже сивий, уже однолітки мої повидавали дочок, поженили синів та ходять дідами, а ти все примушуєш мене чекати — невідомо чого, надіятись — невідомо навіщо... От візьму та й оженюся на першій, яка тільки під руку трапиться, оженюся, аби тільки ти відчепилась від мене. Так хіба ж ти відчепишся?.. Хіба ти покинеш?.. Станеш між нею і мною, осліпиш своїми очима, скуєш мою душу... Бо мені часом здається, що вони і в домовині не згасли, оті очі твої, Олено, і з-під сирої землі сяють синіми зорями та й будуть сяяти, доки і я ляжу отам біля тебе... Чи хоч тоді ти заспокоїшся, Олено?»
Василь торгає клямку, і клямка жалісливо видзвонює, а темна хата тихенько постогнує: десь у димарі кублиться невгомонний вітрисько, що забрався туди переночувати та все ніяк не вмоститься, все не зігріється: тремтить, бідолаха, посвистує в порожній кулак, уже й не радий, що потрапив у таку необжиту халупу. «Що ж, брате, посвищемо разом та й будемо спати, — невесело жартує Василь, роздягаючись. — Пробач, дорогий госте, що в печі не топлено, що їсти не зварено: сам бачиш, як живемо...» Вітер ще трохи поскімлив-поскімлив та й затих: десь, мабуть, таки пригрівся, сердега, Василь же ще довго холонув необігрітою душею, — лежав голічерева, підклавши руки під голову, світив у низеньку стелю тоскними очима, і широкі необласкані груди його аж боліли по жіночій голівці — по теплій шоці, гарячих устах, шовковистій косі. Хай би спала оце зараз у нього на грудях — не поворухнувся б, не дихнув би до самісінького ранку.