— Ти кого стережеш?
— А, це ти, Василю! А я й не впізнав. Бачу, суне якась мана: бугай — не бугай, а щось на нього схоже...
— Кажи, чого прийшов, — обриває нетерпляче Ганжа: натомився сьогодні, хоч у перевесло лягай, йшов — мріяв якомога швидше пірнути в постіль.
— Хто, я?
— Та ти ж!
— А я так: ішов та й зайшов. Став та й стою.
— А ось я тобі по потилиці надаю — ти в мене постоїш! — погрозився Ганжа — Тобі що: іншого місця не знайшлося — витрішки пасти?
— І чого ти, Василю, такий скаженющий? — опасливо відступаючи від Ганжі, спитав Іван. — Як повернувся з того повіту, так наче тобі хто кільце в губу вставив: все — бу та бу! А нема, щоб по-людському!
— З тобою, чортом, спробуй по-людському... Кажи краще, чого тут стоїш, бо, Їй-Богу, прожену!
Іван ще далі відступив од Ганжі:
— А сердитись будеш?
— Чого б то я мав сердитись?
— Ну, гаразд, іскажу. Стережемо, щоб твою хату не
спалили.
— Хату? — здивувався Ганжа, — А хто її має палити?
— Та звідки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як ми й рішили: ночувати в тебе по черзі...
— Це, значить, щоб удвох веселіше горіти було?
— От-от, — засміявся Іван, — То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немає.
— Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!
В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку. Іван заворушився й собі: понишпорив в одній кишені, лапнув по другій, досадливо мовив:
— От же бісова жінка!
— Що там таке?
— І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насіння насипала... А щоб же тобі чортяка жару за пазуху всипав!..
— На мого.
— І чого мені так не поталанило в житті, Василю? — далі ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили від одного сірника — В людей жінки як жінки, а в мене — чортяка з рогами! Я їй — стрижене, вона мені — кошене. Отак і любимося весь вік, аж хата двигтить... Бач, насіння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своєму хворому зубові на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала!
— А може, й не знала, — в’яло заперечив Ганжа, — може, й не нарошне.
— Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролівці до дохтура із своїм зубом заходив!
— Ну й що, помогло?
— Як мертвому кадило, — махнув рукою Іван. — Хіба тепер дохтура! Пів-Хоролівки оббігав, поки знайшов, а знайшов, показую зуба: «Порятуйте, — кажу, — бо вже й жити через нього, розпроклятого, не хочеться», — так він і дивитись не захотів!..
— Не схотів? Ти йому, мабуть, не приніс нічого?
— Де ж у ката не приніс! — аж розсердився Іван. — Шматок сала на стіл поклав. Та він все одно не схотів. «Я, — каже, — голубчику, по ротах, та не таких, як у тебе. Гігіколог я». Та й випхав мене із моїм зубом надвір... Спасибі, хоч сало віддав... Василю, а гігіколог — це не по кобилячій часті?
— Може, й по кобилячій, — байдуже озвався Василь.
— Ех, дурна ж голова — не спитав! — забідкався Іван.
— Що в тебе — кобила захворіла?
— Та, слава Богу, здорова. Ану ж що трапиться, от і не треба було б уже шукати!
Покурили, помовчали. Іван все ще, мабуть, був під свіжим враженням своєї мандрівки до Хоролівки, бо згодом поцікавився:
— Василю, ти не знаєш, чого городські жінки почали такі короткі спідниці шити? Матерії нема, чи розпорядження таке вийшло?
— Мабуть, що розпорядження, — вперше посміхнувся Василь. — А що — дуже короткі?
— Та, щоб тобі не збрехати, аж за коліна. І хоч би було що показувати, а то такі ж загодовані, як ото поросята в поганого господаря: скільки ти йому не пхай, а воно все ребрами світить. Гузення того, ну, Їй-Богу, в жменьку ввібрати, вискоче на каблучках, та й — стриб, стриб перед очима, хоч батогом відганяй... Отож, видно, посьорбає порожнього супику та й стрибає з тієї великої радості, — зробив раптовий висновок Іван, спльовуючи презирливо на долівку. — А скажи мені, Василю, коли вже крам у нас буде?
— Скоро буде, Іване, — пообіцяв Ганжа. — Сам знаєш, що нам буржуї в спадщину залишили: голод та руїни. То спершу, щоб щось виробляти, — відбудувати спершу треба...
— Та хоч би карасину завозили, та мила, та солі, — ремствував далі Іван. — Був я оце в Хоролівці, думав нову косу купити, так де там — і не підступишся! Таку ціну гилять, що аж волосся дибом стає. «Бійтеся Бога, — кажу, — хіба можна таку ціну з живого чоловіка лупити! Хто ж вас, чортів, годуватиме, як ви дядькові в руки коси не дасте? Будете ж самі злидні косити, а витрішки їсти!..» А вони ще й регочуть: «Нічаво, ми найдемо, що їсти, а ти у власті своєї спроси, коли вона ножиці свої зімкне, отоді вже й коси подешевшають». — «Щоб же вони зімкнулися, — кажу їм, — та на ваших шиях!» Плюнув та й пішов без коси від тих стрикулянтів...