— Будуть і коси... Все буде, Іване, дай тільки час.
— Дай-то боже і нашому теляті вовка з’їсти, — обізвався Іван. — Воно б уже й так можна було жити потроху... Війни, слава Богу, немає, банди теж наче вивелись... Так продрозкладка ж дихати не дає!.. Ти в повіті буваєш, чого ж ти їм нічого не кажеш?.. Що вони там собі думають?..
— Думають, Іване, думають, — пригадав Ганжа розмову із Гінзбургом. — І не тільки думають — готують новий закон... — якусь мить повагався: казати чи ні. А потім вирішив: казати! Від кого ховатися. — З нового врожаю обіцяють твердий податок. Зібрав, змолотив, скільки положено здав, а що лишилося — роби що хочеш: чи на базар, чи сам поїж...
— Твоїми вустами, Василю, та мед пити...
— Ну, давай уже, Іване, лягати, — перебив Приходька Ганжа — Не знаю, як ти, а я сьогодні наче ціпом намахався.
— А як підпалять?.
— Та й біс із ним! — озвався байдуже Ганжа. — Коли ще хтось збереться палити, а я всю ніч не спатиму?
— То, мо’, ще я постережу надворі?
— А нащо його стерегти? Як надумається, то й без тебе підпалить.
— Воно так, — погодився Іван та й почав роззуватися — лаштуватися до сну...
Минула ніч, і друга, і третя. Комнезаможі приходили ночувати до Ганжі, і хата стояла, як заворожена: зухвало збивала на потилицю солом’яну шапку, сміливо блискала вікнами. І Василь, щоразу покидаючи її раннім ранком, боровся із спокусою поплескати долонею по стіні: так-то, брате, видать, нас і вогонь не бере!
А загорітись таки мусило. Якщо люди почали казати, то вже хоч-не-хоч, а треба було горіти — рано чи пізно. Тому не дуже був вражений Ганжа, коли на четверту ніч, якраз після перших півнів, довелося йому зіскакувати з обігрітої постелі та й вибігати з чобітьми й шкуратянкою в одній руці, з наганом у другій на освітлений кривавим вогнищем двір.
Василь стояв серед двору простоволосий (кепочку забув на лаві, а тепер уже пізно за нею повертатися), стояв, весь обмитий рухливими червоними відблисками, шо металися по його важкій, наче з бронзи вилитій постаті, і дивився, як у злому вогні корчилася його хата. Хоч перший осінній морозенко вже побігав по землі, похукав на трави, покриваючи білою памороззю, Ганжа не відчував холоду: довкола нього, на всьому широкому неогородженому подвір’ї розтікався чорний паруючий круг, прогрівав остуджену землю, сушив змокрілий спориш. Ганжа стояв, не спускаючи очей з хати, і вже здавалося йому, що то не вогонь — величезний червоний шуліка хижо впав на хату просто з неба і терзає, і рве її на шматки — змахує полум’яними крилами, намагаючись відірвати свою здобич од землі та й занести кудись за три світи, у вогняне велетенське гніздо. На сусідських хатах потривоженими чорногузами метушилися дядьки, лили на стріхи воду, напинали мокрі рядна, гукали один до одного, і вже поруч ударила в голос якась молодиця, їй відгукнулася інша — затужили, як над покійником, — Василь не чув і не бачив нічого. Аж тоді, коли на двір увірвалися захекані комнезаможі — хто охляп на коні, хто пішки, та й метнулися з відрами, вилами, крюками до хати, Василь зупинив їх і похмуро сказав:
— Рятуйте сусідські хати. Моя вже і так догорить.
Коли ж хата догоріла, Василь сів просто на землю, взувся, натягнув свою шкуратянку, засунув наган до кишені — пішов із двору. І до самісінького ранку ходив селом, як неприкаяний. Бачили люди, як підходив до подвір’я Гайдуків, довго стукав у ворота — на той стукіт і собачий розлючений гавкіт вийшов один з молодих Гайдученків — здоровенний парубійко з розкудланою чуприною. Цитьнув на пса, сердито спитав у сіріючу темряву:
— Кого там лиха година носить?
— Де батько?
Гайдученко, мабуть, одразу впізнав голос голови сільради, бо не став уже допитуватись, хто оце добивається до них, а гукнув:
— Іх нема вдома!
— Де ж він?
— Поїхали на маслобойку!
— Давно поїхав?
— Ще звечора.
Ганжа більше нічого не розпитував. Відійшов од воріт, трохи постояв та й рушив далі — вздовж темної вулиці, що наче вимерла — затуляла і вуха, і очі чорними долонями ночі: я нічого не чула й не бачила, і ви краще й не питайте мене, бо однаково не скажу.
Всією спиною відчував Ганжа сторожкі оті очі, що пильнували за ним, ладні, однак, відразу ж щезнути, щоб тільки він їх не помітив. «І отак зроду-віку: позалізають у шпарки та й витикаються звідти слимаками — і я не я, і хата не моя! Ти, сусіде, хоч сам згори, аби тільки моя хата не горіла... І в цьому — вся наша біда, наше прокляття. Бач, з кожного вікна виглядають, — знаю, що виглядають, зирять за кожним кроком моїм... отак бачили й отого палія... А спробуй-но спитати — умре, а не скаже... От і роби людям добро!» — з гіркою образою закінчив Ганжа, та відразу ж обпік спогад про те, як влетіли комнезаможі на його двір — немов не на пожежу, на смертний бій прилетіли! — і як Максим не спав — чатував на нього під хатою з Івасютиною гаківницею в задубілих руках, і як ночували три ночі в нього, аж поки він сказав: годі. І образа на односельчан потіснилася — дала місце іншому почуттю, що вмощувалося, вмощувалося та й відбилося на суворому обличчі Ганжі: розгладило теплими пальчиками зморшки, дихнуло в затужавілі очі, пом’якшило твердо стулені губи. І Ганжу вперше після пожежі потягло на куриво. Діставши кисет, він довго лаштував цигарку, а ще довше палив сірники. Сірчані голівки, торкнувшись вогнисто об коробку, з тихим шипінням зривалися, спалахували миттєвими зірочками та й гасли, ледь не долетівши до землі, а Ганжа вперто чиркав, наче затявся засвітити посеред завмерлої сільської вулиці отаку ж зірку, яка зоріла просто над його головою. І він її таки засвітив, і поніс перед собою в губах, роздуваючи упертий вогник, що зухвалою іскрою пронизував темряву.