Дід винувато мовчить. Тихенько дихає в шапку, склеплює повіки, а дрімота не йде. Не йде, клята, і квит, хоч цицькою мани! І від того безсоння, думок аж голова дідова пухне! От, приміром, така: якщо Бога нема, то звідкіля ж тоді сонце взялося? І місяць, і зірки, що всіяли небесну твердь?.. Хіба що у Василя спитати?
Але Василь уже спить. Розкинув могутнє тіло на газетній постелі, мотає неспокійно головою, стогне й скрегоче зубами. Неспокійний сон у голови, видать, і вві сні спочину нема. І чого б людині ото так мордуватися? Жила б собі тихо та мирно, без зайвих турбот, обробляла б земельку та ростила б дітей — якої ще трясці треба! Так ні ж! Шарпається з ранку до вечора, як запарений, а що з того має? Тільки й добра, що ота його шкуратянка та пара чобіт. Усе людям та людям, а для себе — нічого... От і завтра затіяв орати в удови всім комнезамом. І то не стоятиме десь ізбоку, як і належить голові, не погукуватиме поважно, щоб краще орали, — сам упряжеться, як кінь, та й не випустить чепіг до самого вечора.
А люди — що... люди на подяку не дуже щедрі. Бач — пустили червоного півня під стріху — валяйся тепер на столі в сільраді!..
«Ех, гріхи наші, гріхи!» — крекче звично дід і все ніяк не може заснути: не дають кляті думки! Такі вже в них, у Хлипавок, голови. що ти її хоч одрубай, а вона все думати буде! Про що — неважно: все на світі цікаве, до всього треба прицінитися — приглянутися. Хоч би й оце: якщо люди від обизяни пішли, то де ж тоді хвости подівалися? Ні, то ви вже Хлипавку хоч вішайте, а він з обизянами родичатися не согласен! Хай твої пращури, Василю, чіплялися колись за гілки хвостами, а мої — від Адама та Єви.
Отут і приходить до діда сон. Вилазить із м’якого кожуха, обіймає волохатими руками, пригортає до ласкавих грудей. Але і вві сні не хоче відпочивати дідова голова: верзеться дідові, ніби він таки мавпа. «Лишенько моє, як же я його в штани убгаю!» — обмирає дід, оглядаючись на величезний, в три сажні, хвостище. Аж тут небіжчиця-жінка. «Ти жива?» — дивується дід. «Жива, — каже стара сатана та й підступає з кулаками до діда. — А що оце ти, цап бородатий, без мене нажив?» Та — хвать рукою за хвоста! «Не чіпай мене, бо я вже не твій чоловік, а обизяна!» — кричить до неї дід, ладен ким завгодно стати, аби тільки спекатись коханої жіночки. «Обизяна? А ось я зараз із тебе людину зроблю!» Та — за сокиру, та — до дровітні, та — цюк біля самої ріпиці!..
І таким замогильним голосом закричав дід Хлипавка, що Ганжа схопився, як ошпарений.
— Діду, що з вами?
— О-о-ох! — очманіло трусив головою дід. — О-о-ох, дровітня!
— Яка дровітня?
— Зажди, Василю, дай до тями прийти, — а сам — мац тихенько рукою, де належиться. «Х-ху, слава Богу, нічого немає!.. І приверзеться ж отаке, помилуй нас, Господи...»
Просинається Ганжа ще затемно. Тихенько злазить із столу, взувається і, накинувши наопашки шкуратянку, залишає сільраду: час іти до Марти, де ось-ось зберуться комнезаможі.
Вийшовши надвір, Ганжа поглядає вгору. Зірки вже позникали. За кожним віддихом з рота виривалася біленька пара, а вода, налита ще звечора в корито, обпікає розпашіле зі сну обличчя.
Скинувши й сорочку, Ганжа хлюпнув на м’язисті плечі, на широкі груди, щедро порослі темним волоссям, щосили потер себе долонями: красотище! Почекав доки обсохне (навіть рушника не вдалося врятувати), поспіхом одягнувся, вийшов на вулицю.
Село вже просиналося. Світило каганці або й лампи, затоплювало в печах — кожна хата наче розпалювала на день божий свою першу люльку — пах! пах! — клубочками диму прямісінько в небо. Десь поблизу, за тонкою стіною повітки, брязнула дійниця, жіночій заспаний голос терпляче вмовляв: «Ногу, Маню, ногу!» — і відразу ж задзвеніли, заспівали тугенькі струмочки: ців- ців! ців-ців! Ганжі так і вдарив в обличчя парний дух молока, він аж язиком по губах провів, пригадуючи, як у дитинстві завжди виглядав матір, що пішла доїти корову. Вже на порозі зустрічав її з отакенним полив’яним кухлем. «Мамо, моні!», і невідомо, що було більше — дитина чи кухоль. Однак матуся в незмірній щедрості своїй наповнювали посудину по вінця: «Пий, Васильку, пий та щасливий рости!»
Гірке ж було, мабуть, мамо, оте молоко, що не дало синові щастя!
Мартине поле було далеченько — верстов за п’ять від села, їхали двома підводами: на передній — три плуги й борони, а на задню посідали оралики й сама господиня. Кіньми задньої правив Протасій: фронтова ще шапка хляпала відворотами проти вітру, брудна шинеля обтягувала вигнуту колесом спину.
Приніс її Протасій із фронту довжелезну, мало шо не до п’ят і задумав укоротити. Розстелив на столі, взяв овечі ножиці і, хоч як голосила жінка, відчикрижив спершу одну полу, а потім і другу. Шинеля враз покоротшала, але поли вийшли нерівні: одна коротша, друга довша. Протасій невдоволено гмикнув, знову розстелив шинелю на столі, клацнув по-вовчому ножицями, приміряючись, де різонути, і таки добився свого — обрізав поли по самісіньку ріпицю!