Зупинилися, випрягли коні, познімали плуги, пройшлися по давно не ораній, не сіяній, — порослій бур’янищами землі, і в кожного аж заболіло на серці.
— Так-так... — протягнули враз споважнілі дядьки і більш не сказали нічого. Мовчки повернулися до возів, стали лаштувати плуги.
Перший пройшов плугом Ганжа. Провів із кінця в кінець — напнув, як струну, тугу чорну борозну, і коли зупинився, оглянувся — так і здалося, що вона забриніла під пружним, напористим вітром. А вже слідом за ними ішли інші орачі — міцно тримали чепіги, щоб не зробити огріха, вивертали широкими лемешами землю — бур’янами донизу, і з кожним гоном все ширшав і ширшав масний чорний струмок, розливався у річечку, а потім і в річку, і вже ціле озеро розлилося-розплескалося на занехаяному полі.
— Агей! — летить понад розораним плесом дзвінкий Мартин голос. Стоїть біля возів при дорозі, махає клично рукою, а позаду здіймається, тане в повітрі легенький димок. — Оралки, ї-істи-и!
«Їсти?» — дивуються орачі. А й справді, час уже на обід. Незчулися, як сонце облетіло півнеба та й покотило тихенько на захід.
Поверталися мовчазні та поважні, як після молитви, випрягали паруючих коней, вішали їм на морди шаньки з вівсом, щоб не загубилася жодна зернина. Непоспіхом скидали шапки (хто хрестився, а хто і з нехрещеним лобом), сідали довкола казанка з кандьором, що смачно пахнув. На вишитому півниками рушникові — акуратно порізаний хліб, старанно витерті дерев’яні ложки, ще й темна сіль у чистенькій ганчірочці. Брали кожен по скибці, круто солили, їли перед тим, як узятися за кандьор. Про те, щоб чимось прополоскати пересохле горло, ніхто й не заїкався: гріх! То вже хай потім, увечері, як повернуться до села та розщедриться хазяйка, а зараз — не можна.
Марта стояла збоку, пильнуючи, щоб усім вистачало хліба — не сіла б нізащо разом з орачами — не годилося. Раптом прислухалася, повернулася в бік села, приклала до чола дашком долоню:
— Щось наче біжить?
Максим, що мав наймолодші очі, розгледів перший:
— Якийсь хлопець періщить!
Згодом побачили всі: дорогою, здіймаючи набиту за літо пилюку котило до них щодуху хлоп’я: картуз — з козирком на потилицю, піджачок так і лопотить, руками розмахує так, наче збирається злетіти вгору:
— Дядьку Василю-у!.. Дядьку Василю-у!..
Ганжа поклав ложку, звівся, стрічаючи хлопця. Той захеканою кулею влетів у коло дядьків, ткнувся Василеві в живіт, довго не міг віддихатись: бігло, мабуть, дурне, аж від села.
— Ну, що там?
— Ой, дядьку Василю... ідіть швидше, бо там міліція людей забирає!
— Як забирає? Куди?
Круглі очі в хлопця налякані, рот жалісно кривиться: от-от заплаче.
— Налетіла на конях та й давай до сільради водити... І тата мого повели... І дядька Івана... І Гайдука...
— Та стривай, — ніяк не міг второпати Ганжа, — За віщо ж їх забирають?
— За те, що вашу хату спалили. То мати сказала, щоб я біг щодуху за вами, а то їх до повіту збираються гнати.
— Максиме, коня!
Максим спіймав сірого жеребця, забраного в Гайдуків, загнуздав, примостив на круту спину мішок, підвів до Ганжі.
— Мо, і я з вами?
— Лишайся тут... Доорюйте...
Ганжа підвів жеребця до воза, відштовхнувся ногою від колеса — птахом злетів на коня, з місця пустив його вчвал. І мимоволі замилувалися стривожені комнезаможі: зразу видно, що служив у кавалерії, бач, як погнав — тільки ліктями вимахує та має густою чуприною. Марта аж на дорогу вибігла — вся подалася за ним, та де ж тепер його наздоженеш! Злетів на бугор, зник у вибалкові — тільки курява провисла над дорогою.
Промчав селом, як на пожежу. Гублячи пір’я, давлячись кудкудаканням, з-під копит розліталися кури, якийсь півень вилетів з переляку аж на повітку і вже звідти закричав сердите «ку-ку-рі-ку», клянучи божевільного вершника: гавкали десь позаду собаки, рвучи ланцюги та напинаючи дроти. Ганжа зупинив розпаленого галопом жеребця аж на вигоні, біля сільради. З густого жіночого гурту вдарив йому назустріч плач, ще не встиг він і злізти, а жінки обліпили його: хапали за руки, кричали й голосили, як над покійником.
— Та заждіть, жіночки, не всі разом! — умовляв їх оглушений Ганжа, просуваючись до ганку — там стояв міліціонер у червоному картузі, з гвинтівкою в руках.
— Ой, забрали ж, забрали!.. Ой, порятуй їх, Василю, бо ми — вже їх і не побачимо!.. — голосили жінки, чіпляючись за Василя, як за свою останню надію.