Ганжі, нарешті, вдалося добратись до ганку.
— Тихше, жінки, зараз у всьому розберемося! — вигукнув він до жінок і поставив ногу на приступок.
— Назад! — виріс перед ним міліціонер, ще й гвинтівку наставив, загороджуючи дорогу.
— Товаришу, я — голова сільради, — терпляче пояснював йому Гаржа, та міліціонер, очманілий від жіночого галасу, все товк: «Назад!» — і напирав на нього гвинтівкою.
— Ану пропусти! — розсердився врешті Ганжа, а що міліціонер все ще упирався, він схопив гвинтівку за дуло, шарпонув — скинув міліціонера із ганку.
Той поточився, упав (картуз червоною сковородою покотився під ганок), та відразу ж схопився, клацнув затвором, засилаючи в патронник набій:
— Стій, бо стрілятиму!
— Я тебе стрельну! — погрозився Ганжа. — Ану опусти свою пукавку, бо в’язи зверну!
Міліціонер роззявив рота — шось хотів сказати, але тут із сільради вийшов Ляндер: брови насуплені, очі суворо поблискують, права рука — на кобурі з наганом.
— Що за шум! — по-начальницькому нагримав він на жінок. І до міліціонера: — Товаришу, оце ви так стежите за порядком?
— Дак вони ж он приїхали, до мене присікались! — поскаржився міліціонер, тикаючи дулом в бік Ганжі.
— А, товаришу голова! — тільки тепер помітив Ляндер Ганжу і простягнув йому руку. — Де це ти пропадав: я тебе зранку чекаю.
— Товаришу Ляндер, по якому праву ти арештовуєш людей? — сердито спитав Ганжа, наче й не помічаючи простягненої руки.
В Ляндера спалахнуло обличчя, він відсмикнув руку, вхопився нею за ремінь, потім — за гудзик: видно, не знав, що з нею робити. Зрештою опанував себе, офіціально промовив:
— Може, пройдемо до кабінету?
І, не чекаючи згоди, повернувся, зник у сінях, порипуючи новенькою амуніцією. Ганжа важкою тінню посунув за ним: позаду вже не кричали — завмерли жінки.
Зайшовши до кабінету, Ляндер різко повернувся, наблизився до Василя сердитим обличчям:
— Товаришу Ганжа, ти мені тут демонстрацій не вла-
штовуй!
У Василя недобре звузились очі, він конвульсійно ковтнув повітря, глухо спитав:
— По якому праву ти садовиш людей?
— Дозволь мені не звітувати перед тобою! — півнячим фальцетом задзвенів голос Ляндера. — Я як начальник ДПУ...
— Та плював я на те, що ти начальник! — не витримав, нарешті, Ганжа й розлюченою горою посунув на Ляндера. — Я тут — Радянська влада, а не ти!... Ану випускай людей!..
Ляндер боком, боком — від Ганжі та за стіл. І вже за столом відчув себе в певній безпеці:
— Товаришу Ганжа, ти мені тут анархії не розводь!
— Ти будеш звільняти людей? — підступав до столу Ганжа. — Випусти зараз, бо я і тебе звідси не випущу!
— Не маєш права!
— А от побачимо — маю чи ні!
Ганжа повернув ключ, що стирчав у дверях, сховав до кишені.
— Товаришу Ляндер, іменем Радянської влади ти заарештований! Будеш сидіти отут, поки не випустиш людей...
— Ти що, здурів? Ти розумієш, що ти робиш?
— Розумію, — сказав похмуро Ганжа. — Ану, давай сюди список!
Ляндер, стенувши плечима, дістав список:
— На! Тільки ж знай: відповідатимеш партквитком!
Ганжа прочитав довгий список, подумав, окреслив твердим чорним нігтем прізвища Гайдука й Івасюти:
— Оцих двох забирай, не жалко, а інших звільни мені зараз же!
За півгодини, відпустивши наляканих дядьків (кожен, виходячи з каталажки, насував шапку на брови, чимчикував швиденько подалі від біди, поки начальство не роздумало), непрошені гості лаштувалися в дорогу. Всі міліціонери — на конях — оточили Івасюту й Гайдука. Оксен опустив голову, віддаючи себе в руки Божі, Гайдук же, відшукавши злими очима Ганжу, що вийшов на ганок, закричав:
— Василю, Бог тебе покарає, що знущаєшся над невинними!
— Ладно, ладно, паняй собі, праведнику, там розберуться! — похмуро відповів Ганжа, і Гайдук тільки сплюнув лютою слиною в пилюку.
На баскому коні — не кінь, а картинка — до ганку під’їхав Ляндер. Холодно козирнув, скупо кинув:
— Зустрінемось у повіткомі!
Ганжа відразу ж уявив кабінет Гінзбурга і особливо товаришку Ольгу з її загрозливо настовбурченими грудьми, тоскно подумав: «Заїсть, бісова баба! Загризе тепер на смерть!»
В той же вечір Василь напився, як не напивався ще, мабуть, ніколи. Запросила його Марта на вечерю — спіймала біля сільради, коли Ганжа повертався з поля: блукав, як неприкаяний, поки й потемніло. Видно, довго чатувала на нього, бо змерзла, аж зубами видзвонювала.