Іше довго бубонів розпачливо Гайдук, побиваючись за кабанчиком, а Оксен мовчав: знову думав про своє. За господарство не вболівав, Іван, слава Богу, пішов у діда — за всім догляне, всьому дасть лад. Тільки Таня стояла перед очима, в’язала йому всі думки...
І не знає того, що Таня саме збирається в дорогу.
Ще з вечора прийшла Гайдучиха. Посвітила скорботно очима, ворухнула сухенькими вустами:
— Збираюся завтра провідати свого. Мо, з нами поїдете?
Тані відразу ж вдарила думка про маму: провідати її, довідатись, як живе, як здоров’я. Спалахнула зраділо, простягла до старої худенькі долоні:
— Поїду!.. Неодмінно поїду!.. Зупинимось в моєї мами — там є де переночувати!..
Гайдучиха підозріло подивилася на молоду жінку: з чого б ото так радіти? Чоловік у тюрьмі, а вона вся аж світиться. Неприязно промовила:
— То завтра в обід і поїдемо. Прощавайте.
Таня провела її аж за ворота. Відчувала себе трохи ніяково за отой мимовільний спалах радості, хотіла переконати себе, що їде тільки до чоловіка, але нічого не могла вдіяти з собою...
Бо за оцей місяць не зуміла прижитися й на мізинчик. Почувала весь час себе так, наче ось-ось має забратися звідси. Поїхала б з легким серцем, забула б одразу і хутір, і хату, і оте страшне ліжко, до якого лягала щоночі, як у домовину. Стрясла б усе те з себе, як пилюку із ніг, і знову, може, була б щаслива.
«Господи, яка я погана! — кидається Таня до татової і маминої ікони, що нею її благословили. Божа мати має на ній добре обличчя і сумні, лагідні мамині очі. — Матінко Божа, помолись за мене, грішну, заступись перед Богом! — так, як благала в дитинстві свою матусю умилостивити розгніваного тата. — Та всели в моє серце жаль до нього: він такий тепер нещасний!»
Переконувала діву Марію так палко, так гаряче, наче вона була простою собі жінкою, а не матір’ю Божою.
В той же вечір почала збиратися в дорогу. Затіяла пекти свіжий хліб і пиріжки — передачу Оксенові. Вже звикла за цей місяць до того, що на стіл ніколи не подавали свіжого хліба: менше з’їдять. Але тепер Оксен у в’язниці, то йому сором було везти черствий.
Допомагала їй Олеся. Лагідна зовиця з першого ж дня серцем приросла до своєї молоденької невістоньки: ходила за нею, як за малою дитиною. Ще на другий день після отого сумного весілля, коли Таня сиділа в своїй кімнаті, не сміючи показатись на люди (Оксен поїхав проводжати гостей), Олеся тихенько прочинила двері, просунула миле, приязно усміхнене обличчя:
— Таню. можна до вас?
Таня, враз охоплена полум’ям, тільки кивнула головою.
Вона ледве стримувала сльози, що відразу виповнили очі. Сиділа несправедливо покараною дитиною, соромилися глянути в бік ліжка, що нахабно лізло на очі.
— Чого ви не йдете снідати, Таню? — ласкавою бджілкою сіла зовиця біля невістки.
— Не хочу, — відповіла пошепки Таня, вперто ховаючи від Олесі обличчя. Олеся ж раптом обійняла її, пригорнула до себе, подихала в русяве волосся.
— Чого ви такі невеселі, Таню?.. Він хороший, він добрий, і ми всі вас будемо дуже любити!
І наче хто сипонув у Танині груди жалісливого жару. Плакала й терлася мокрим обличчям об полотняну Олесину сорочку, вишиту чорними та червоними хрестиками — з дитинства милим серцю узором.
Відтоді єдиною відрадою, єдиною подружкою Таниною стала Олеся.
Схопилася рано-вранці, хоч як хотілося спати. Нав’язала один клунок Оксенові, а другий — мамі. Ще звечора вирішила набрати мамі й борошна, а тепер вагалася. В комірчині стояли три повні мішки. Оксен усе бідкався, що це і все — не вистачить до нового врожаю, хоч Таня добре знала, що в нього приховане ще й зерно. Сам відміряв борошно, коли треба було пекти хліб.
Нарешті зважилася. Дістала невелику торбину, так, фунтів на десять, зайшла до комірчини. Тільки набрала совок борошна, як враз потемнішало: у дверях виріс Іван:
— Хіба в тюрьму й борошно приймають?
В Тані відразу ж затремтіла рука, совок став важкий, як пудова гиря. Відчула себе маленькою-маленькою, застуканою на шкоді.
— Це я мамі.
— А тата питалися?
Рука ще більше затремтіла, не втримала совок: він обвиснув, білий струмінь борошна полився донизу. Розбився об долівку, пухнув білою хмарою, обволікаючи Танині ноги.
— Ви хоч би борошно не розсипали! — закричав сердито Іван. Підскочив до мачухи, видер совок, рятуючи те, що не висипалося ще додолу, зсипав назад до мішка.