А коли він вийшов, Таня кинула під ноги порожню торбину, пішла до себе в кімнату... «Не поїду нікуди... Ні в мі...істо... нікуди...» Штовхнула наготовлені клунки раз, штовхнула вдруге, рука зісковзнула, кісточки пальців боляче стукнулися об дубову лавку. Таня притисла їх до губів, посмоктала, заплакала. Плакала й слухала, як на кухні, через сіни, сварилися Іван і Олеся.
— Це як кожне почне брати, то й нам не залишиться! — кричав Іван. — Іншим пельки запихати будемо, а самі з голоду помирати?!
Олеся відповідала тихіше — остерігалася, видно, щоб не почула невістка. Згодом Іван, щосили грюкнувши дверима, вибіг із хати.
— Головою, дурний! — дзвінко гукнула йому вслід Олеся. Таня так і не взяла борошна, хоч як умовляла її зовиця.
Хотіла навіть залишити отой нав’язаний мамі клунок, але Олеся аж заплакала:
— За віщо ви мене зобижаєте?
Довелося взяти. Вже вийшовши надвір, побачила Івана: саме виносив на вилах гній з-під корови. Помітивши мачуху, відвернувся, пожбурив гній на руду паруючу купу, знову пірнув у чорну пащеку дверей, і вже звідти залунав його сердитий голос:
— Ну, ти, покрутись мені, покрутись! — і, видно, вилами — ляп корову по боку! Та затупотіла ратицями, зітхнула — аж застогнала. «От не повернуся більше сюди! — вирішила раптом Таня, з ненавистю дивлячись на комору, що розсілася жаднющою бабою посеред двору — стерегла добро. — Залишуся в мами. Краще з голоду вмерти, ніж отут жити!»
Погода теж видалась — під Танин настрій. То стояла на диво ясна гожа днина, припечена, правда, першими заморозками, а сьогодні небо супилось, супилось, щосили стримуючи сльози, загорталося в сіру хустку та й зарюмсало з обіду — нудним «свинячим» дощем. І враз посмутніли, втратили останні святкові барви лани: голо, непривітно, незатишно стало в полі.
Чим довше вони їхали, тим дужче йшов дощ: сіяв і сіяв прозорі зернини на почорнілі стерні, розбухлі ріллі, на дороги й людей, яких лиха година повиганяла з хат. Коні вже роз’їжджалися копитами в грязюці, налипала вона й на колеса, відпадала важкими шматками. Ось уже й перші калюжі появилися на дорозі — не весняні, повні сліпучого сонця й блакитного неба озерця, а каламутні, холодні, свинцеві, наче віспою, подзьобані дощовими краплинами.
Проїжджали повз спорожнілі села та хутори: все поховалося від негоди, хати поглибше насували стріхи на білі лоби, тільки кліпали маленькими вікнами з-під мокрих гостроверхих шапок.
Дим котився з бовдурів важкими сизими клубками по стріхах до низу, опадав аж на землю та й розпливався над промоклими споришами, подорожниками та калачиками. Тільки голі дерева не ховалися від того дощу: ворушили нахололими пальцями, струшували воду, що збиралася краплина по краплині в кожній складочці кори та й струменіла звивистими цівками аж на коріння.
Поки добралися до Хоролівки, зовсім стемніло. Але кожну вуличку, кожен будинок вгадувала знудьгованим серцем Таня — відкинула кобеняк, і хоч дощ сік їй просто в обличчя, навіть не прикривала долонями широко розплющених, повних надій і чекання очей. Бо їй враз здалося, що все оте: і силуване заміжжя, і хутір, і сльози, й розлука — все те залишилося позаду, назавжди щезло в оцій темній ночі, і як тільки вона переступить поріг своєї хати, так і стане враз колишньою безтурботною, щасливою Танею. І все худеньке обличчя її, з темними тінями під очима, з загостреним підборіддям, з порожевілими від хвилювання щоками, світилося такою надією, що гріх би було обманути її сподіванки, якби в нас була хоч найменша можливість змінити їй долю.
Вперше за всю дорогу Таня ожила, заговорила, показувала рукою то в один бік, то в другий, нервово сміючись, збуджено соваючись:
— А ото он — лікарня!.. А там — крамниця!.. А прямо — церква!..
І все боялася, що якось прозівають — проїдуть їхню вулицю.
Коли ж коні завернули на тиху, стиснену високими парканами, таку знайому, що аж дух забило, вуличку і ліворуч забовванів їх будинок, привітно поблимуючи вікнами, Таня зіскочила з воза, ковзаючись по слизькій, промоклій доріжці, побігла вперед, усім тілом припала до хвіртки, відчиняла її і ніяк не могла відчинити: все шукала і все не знаходила клямки.
Одержавши передачу та записку від Тані (побачення їм не дозволили: не закінчилося слідство), Оксен перестав вагатися: чого ради він має лізти до ями, що копає йому Гайдук!
Танина записка і схвилювала, й розчулила. Великим дитячим письмом (вона так і не навчилася писати «по-дорослому»), вдаючись до безособової форми, запитувала, як почувається, що привезти наступного разу, чи скоро випустять на волю, а закінчила тим, що «ми всі дуже чекаємо».