Оксен стиснув записку, очі враз змокріли, він одвернувся, щоб не помітив Гайдук, який саме порався над своєю передачею, невдоволено лаючи жінку, що стільки поклали до клунка: «Це й поїсти не вспію, почерствіє, пропаде к бісовій матері!» Тоді Оксен ліг на ліжко, обличчям до стіни, перечитав ще раз записку, вбираючи в себе кожне слово, кожну літеру, виведену її рукою, а особливо оте «дуже чекаємо», що великоднім дзвоном відгукнулося йому в душі.
— Оксене! — покликав його Гайдук, який усе ще чаклував над передачею. — Та ти що: серед білого дня спати вклався?! Оце дак хазяїн!
Усю передачу вже було акуратно розкладено на засланій сіренькою ковдрою тюремній койці: пиріжок до пиріжка, булка до булки.
— Як ти думаєш, Оксене: може, що назирателю дати?
— Як хочете, — буркнув байдуже Оксен.
Гайдук вибрав найдрібнішу крашанку, найменший пиріжок, довго виважував у руках, нарешті вирішив:
— Мабуть, не треба, їм пельку нічим не заткнеш, а з тюрми все одно не випустять.
— Треба було вам Ганжу палити! — не втримався від докору Оксен.
Гайдук засопів, порипів ліжком, блимнув лихим оком:
— Ти що, мо’, продавать мене зібрався?
— Хто б вас там продавав!
— Гляди!
І надовго поринули в мовчанку.
Як завжди в найскрутніші хвилини, Оксен вдався до Бога. Молив його палко й щиро, щоб врозумив, просвітив, вказав порятунок, а Танина записка ворушилася тихенько на грудях, нашіптувала гаряче й звабно: «Дуже чекаємо... чекаємо... чекаємо...»
Аж під ранок твердо вирішив: він не буде брехати. Адже сам Господь заповів не оскверняти вуста свої брехнею, казати тільки правду. І він піде до слідчого, як на сповідь, нічого не додасть до того, шо було, але нічого й не убавить. «Сам бачиш. Господи: не заради того, щоб урятувати шкуру свою, а тільки дотримуючись святих твоїх заповідей, я не оскверню вуста свої лжою!»
Помолившись, з серцем, повним спокою, з прояснілими очима заснув міцно Оксен.
Після того як Івасюта сказав слідчому, що Гайдук у нього не ночував, його звели віч-на-віч із старим.
— Громадянине Івасюта, ви стверджуєте своє свідчення, що Гайдук не ночував у вас у ту ніч, коли загорілася хата Ганжі?
— Стверджую, — тихо відповів блідий Оксен.
— Оксене! — закричав страшно Гайдук, вирячуючи очі. — Кажи правду, Оксене!
— Ви свідчите, що це правда?
— Як перед Богом свідчу!
— Оксене! Я по твою душу і з того світу прийду!
— Виведіть заарештованих!
Через два дні відбувся суд: Івасюту виправдали, Гайдука засудили до розстрілу.
Гайдука вів із суду худенький конвойний із зовсім юним, що його ще й бритва не торкалася, обличчям. Супив грізно рідкі бровенята, погукував на перехожих, що зупинялися:
— Проходьте! Проходьте! — цілився багнетом важкенної гвинтівки в згорблену спину старого.
Гайдук ішов усе повільніше й повільніше. Поглядав зацьковано то вправо, то вліво, а недалеко від в’язниці раптом поточився-поточився, зламався в колінах, ліг на дзвінку промерзлу землю:
— О-ох, сил моїх уже немає!
— Уставайте! Чуєте, вставайте! — торсав його кінчиком багнета боєць.
Довкола відразу ж почали збиратися цікаві, вже залунали повні співчуття, а то й осуду голоси:
— Бач, заганяли старого!
— Боже, що воно діється на білому світі!
— Та нащо ти його отим ружжом штрикаєш? Не бачиш хіба: він і так помирає!
Гайдук перевернувся на спину, жалісно скривив поросле брудною бородою обличчя:
— Людоньки добрі, пом’яніть раба Божого Михайла!.. О-ох, не штовхай мене, синку, я й без цього помру!
Вкінець розгублений, конвоїр переклав гвинтівку в ліву руку, а праву, нахилившись, подав Гайдукові, щоб допомогти старому звестись на ноги.
Цієї миті й чекав Гайдук. Ще в суді твердо надумав: утікати! Тихцем витрусив з кишені тютюн, затис у руці і так і йшов, чекаючи слушної хвилини. І коли боєць нахилився над ним, Гайдук сипонув тютюном просто в очі.
Скрикнувши від несподіванки, боєць ухопився руками за очі, а Гайдук, хижим звіром скочивши на ноги, підхопив гвинтівку, клацнув затвором:
— Ану, хто смерті хоче?! Ну!..
Гублячи шапки й хустки, сипонули на всі боки на смерть перелякані доброхоти: стрибали через тини, аж лозиння тріщало, ломилися в хвіртки та ворота, рятуючись від лихої кулі. Гайдук глянув на бійця, що осліпло крутився на місці: «Пристрелити?.. Так ще охорона почує...» — перехопив гвинтівку за дуло, пожбурив у город та й сам майнув через тин — де тільки й сила взялася в старечих ногах.
Тиждень блукав степом, не наважуючись завернути додому. Зацькованим вовком ховався по яругах, кожен шелест, кожен тріскіт примушував схоплюватись, вдивлятися в загадкову, вороже завмерлу пітьму.. В такі хвилини жалкував, що не захопив отієї гвинтівки з собою: все ж було б веселіше, надійніше, а тепер-от що він робитиме з голими руками, коли його застукають депеушники?