Підбирав на стернях почорнілі, вимочені дощами колоски, вилущував зернини, жадібно сипав до рота. На третій ранок підстеріг пастушка, що гнав на пашу худобу, відібрав полотняну торбу, пригрозив, страшно викочуючи очі:
— Скажи кому — під землею знайду, задушу, як щеня!
Пастушкових харчів вистачило ненадовго. А коли голод став нестерпний, Гайдук врешті зважився: глухої листопадової ночі прокрався з городів до своєї хати, оглядаючись, постукав у вікно. Там зашамотіло, в запотілій шибі вималювалася біла пляма обличчя, глухо, як із могили, спитав синів голос:
— Хто?
— Це я, відчини, — прошепотів Гайдук, похололою спиною відчуваючи, як впиваються в нього з пітьми чиїсь насторожені очі.
Син відразу ж упізнав батька, метнувся в сіни, грюкнув засувом, відчиняючи двері.
— Тихше, чорт! — зашипів на нього старий, бо отой стукіт заліза пострілом віддавався йому у вухах. Заскочив до сіней, замкнув двері, аж тоді відчув себе в певній безпеці.
— Всі дома?
— Та всі...
— За мною приходили?
— Були з району... І Ганжа все навідується...
— Завісь вікна. Постій, розбуди спершу матір, хай поможе.
Почекав у сінях, поки завісили вікна, засвітили лампу, і зайшов до хати.
Побачивши чоловіка, Гайдучиха спробувала була вдарити в голос, але чоловік таким розлюченим гусаком зашипів на неї:
— Цить, стара відьмо, комисарів накликати хочеш?! — що вона подавилася криком, тільки жалісливо кривилася та сякалася в пелену, не спускаючи з чоловіка наляканих очей.
— Може, хоч їсти даси?
Стара метнулася до печі, витягла чавун, — по хаті пішов дух умлілого, настояного на жару борщу. Гайдук раптом зігнувся, ухопився за живіт, застогнав: гострі спазми звели йому шлунок, давно не вмиване чоло зросив холодний піт.
Їв жадібно й швидко. Мотав ложкою, як ціпом, доки вимолотив величезну миску борщу, ум’яв майже півхлібини. Аж тоді відвалився від столу, глянув перед собою посоловілими очима.
— Як там кабанчик? — поцікавився, трохи передихнувши та закуривши.
— А що йому скоїться? — здвигнув плечима старший син Петро.
— А те, що ногу міг поламати! — розсердився відразу старий. — Там в дошці дірка була...
— Так ми ж її, тату, залатали! — радо перебив молодший Микола.
Гайдук, що зібрався вже батькувати синів, осікся, почав сердито смоктати цигарку, ховаючи за димом маленькі, але зіркі, як у яструба, очі. Подивився на обох синів, що стояли перед ним, — високі, дужі, плечисті, з хижо вирізьбленими, Гайдукового роду, носами, з твердими губами, стояли, наче врісши в долівку, — спробуй попхни! — і гострою голкою шпигонуло в серце: «Ех, хлопці, хлопці, ростив я вас, думалося: господарями будете!.. А воно, бач, як склалося...» І ще заповзятіше засмоктав здоровенну цигарку, люто докурюючи її та ховаючи очі під густі наколошкані брови.
Потім обличчя його стало суворе й рішуче, він кинув недокурок, розтоптав каблуком, звівся:
— Ну, хлопці, збирайтеся в дорогу.
— Куди ти їх забираєш? — метнулася до нього Гайдучиха.
— Не бійся, за границю не поведу, — криво усміхнувся Гайдук. І відразу ж нагримав на жінку, що вже кривила розпачливо рота: — Поплач мені, поплач! Поголоси, щоб село все зібралося!.. Сказав же: далеко не поведу, чого ж іще треба!
Звичні в усьому скорятися батькові, сини почали збиратися в дорогу.
— Потепліше одягайтесь, — командував Гайдук, — бо, може, прийдеться де й зимувати... А ти, стара, наготуй нам побільше сала, та пшона, та іншої страви: треба ж буде перші дні якось перебитися!
Кусаючи губи, щоб не закричати, Гайдучиха поралася біля торб, напихала туди все потрібне. «Ой, сини ж ви мої, сини, — голосила вона мовчазним нагорьованим серцем, — та краще ж мені в домовині лежати, ніж отак вас виряджати! Що ж я робитиму без вас, одна-однісінька на цім світі, як же я житиму?» І вже капали важкі гарячі сльози на хліб — не треба буде синам його і солити!
Навіть Гайдука за живе взяли печальні ці збори. Щось затремтіло в обличчі, якийсь теплий вогник — відблиск далеких років — загорівся йому в очах, коли він подивився на жінку, що горбилася над торбами, як над домовинами, і голос його був охриплий, коли він сказав:
— Що ж, присядьмо перед дорогою.
Важко сіли на лаву, вслухаючись у цвинтарну тишу, що виповнювала хату. Врешті Гайдук звівся, перехрестився, сказав до старої: