Затхле, прокисле повітря вдарило йому в обличчя і ще якийсь різкий, тривожний сморід. Гайдук ще не встиг зрозуміти, що це так смердить, як у темряві почулося шамотіння, прямо перед ним блимнули зелені люті вогники, важке тіло з розгону вдарило в груди, перескочило через нього, тернувши по обличчі жорстокою смердючою шерстю. «Вовк!» — обмер Гайдук, покриваючись потом. В землянці знову щось зашамотіло, і Гайдук, дико крикнувши: «Вовк!» — перевернувся із спини на черево, скочив на ноги й руки, на всіх чотирьох вилетів геть із землянки, ввібравши голову в плечі.
Саме це й врятувало старого, бо Петро, прогавивши першого вовка, вже стояв, широко розставивши ноги та піднявши догори важкий сучкуватий ціпок. І тільки виткнувся кудлатою тінню Гайдук, син так уперіщив кийком свого рідного татка, що той тільки векнув, посунувся обличчям у мокру траву та й затих, хоч шкіру з нього здирай!
— Щоб же ти, сину, отак снопи молотив! — стогнав Гайдук, опритомнівши. Сини вже роздягнули батька, прикладали мокру хустину до спини, вподовж якої кривавою гадюкою набрякав синячище.
— Так я ж думав, тату, що то вовк, — виправдувався
Петро.
— А де ж твої очі були? — мало не плакав старий. — Бач, вовка випустив, а батька мало на той світ не спровадив!
Та сварись не сварись, справі не поможеш. Трохи оклигавши після синового «гостинця», Гайдук повільно звівся, ойкаючи, поліз до землянки. Сини попхалися за ним.
Звичайно намацав каганець, витираючи з нього дворічну пилюку, чиркнув сірником, запалив гніт. Гостренький язичок вогню лизнув задушливу темряву, посміливішавши, потягнувся вгору, почав хилитатися червоною цікавою голівкою. Темрява відступила в кутки, під грубо збитий дощаний стіл, неспокійно заметалась попід стінами. Петро та Микола, поскидавши на витоптану земляну підлогу клунки, невесело роздивлялися довкола: крім стола, двох пеньків, що правили, мабуть, за стільці, були ще широчезні дощані нари, а в кутку стояла залізна пічка, зроблена з бочки.
— Бач, де він, клятий, був!
Гайдук нахилився, почав вигрібати з-під нар пролежану солому, від якої гостро несло псятиною, погризені кістки, крила великих і малих птахів.
— Непогано жив сіроманець!
— Як же ми, тату, тут житимемо? — спитав сумно Микола, з огидою дивлячись на оті вовчі сліди.
— А отак, як люди до нас тут жили! — спокійно відповів Гайдук. — Ану, Петре, пошастай під нарами!
Петро опустився на коліна, наставив наперед ціпок: видно, все ще боявся вовків. Заліз під нари, довго там шарудів, потім гукнув:
— Тут нічого немає!
— Шукай правіше, дурню! — розсердився батько.
— Є! — відразу ж озвався зраділий Петро. Спершу викинув звідти поржавілу лопату, потім — сокиру, а тоді — ще одну лопату.
— Вилазь! — скомандував Гайдук, і, — коли син виліз, весь у пилюці, як чорт, — старий підійшов до стіни навпроти дверей, потупав ногою, до себе сказав: — Отут, — а тоді вже синам: — Ану, хлопці, беріть лопати та копайте!
Зацікавлені сини вхопили лопати, поплювали на руки — тільки груддя полетіло на всі боки! Рили землю, аж змокріли чуби. Незабаром під залізом глухо стукнуло дерево.
— Обережніше... Обережніше... — метушився довкола них Гайдук. — Обкопуй... обкопуй... От так... А тепер підважуй... Та не звідси, куди лізеш своїми дурними руками!.. За край бери!.. За край!..
Почервонівши від зусилля, сини виважили на край ями довгий дубовий ящик, схожий на домовину, поставили його посеред землянки, очистили від землі. Старий узяв сокиру, заходився підважувати — віддирати верхні дошки.
Вигорнув промаслене ганчір’я, і до світла тьмяно блиснула воронована сталь, засвітили вичовгані, потерті приклади. Затамувавши дух, стежили Петро й Микола за тим, як батько обережно виймав зброю, розкладав на нарах: одну гинтівку... і другу... і третю... ручний кулемет... наган... набої в стрічках та оцинкованих скриньках... гранати з довгими держальцями...
Спорожнивши ящик, старий випростався, подивився на зброю, перевів погляд на синів:
— Оце, діти, теперечки наші ціпи, оце наші й коси. Будемо молотити ними наших ворогів, щоб аж кісточки їхні тріщали, викошувати їх до коріння.
За якийсь тиждень обжили Гайдуки свою нову оселю так, що вже й не впізнати було нещодавньої землянки, яка дихала пусткою. Прилаштували двері, прорубали невелике віконце, наносили на постіль сухої трави, натягали дров — хоч усю зиму топи, — і майже затишно було довгими осінніми вечорами, коли в залізній печі весело тріскотіли дрова і вогонь кидав гарячі полиски на стіни, на стелю, на трьох мовчазних людей.