Тільки вовчий важкий дух так і не вивітрився з цієї землянки.
Де тільки не носило Федька всі оці роки!
Всю громадянську не злазив з коня. Гасав по Україні, аж повітря свистіло над головою, рубав шаблюкою направо й наліво — тільки голови котилися в збиту пилюку, тільки розкраяні навпіл тіла, змахнувши мертво руками, валилися з коней на землю, а Федько наче самому нечистому душу продав: жодної цяточки, бодай хоч подряпини на його видубленій, обвіяній всіма вітрами, пропеченій то морозами, то спекою смаглявій шкірі. І то нехай би остерігався, не ліз у січі, не перся під кулі! Де там! Де найбільший кривавий шарварок — там і Федько! Де найшвидше можна клюнути носом у землю, скуштувавши отієї гарячої, туди його сатана і несе! Шаблюка в правій руці, маузер — у лівій, кінь гарячий і земля гаряча — під ним, небо гаряче — над ним, кров гаряча — в жилах; і вже сама смерть від нього: не подивиться, шалапутний, що вона з косою, налетить, рубоне — котись, контра, до свого Господа Бога!
Ще й коня доп’яв собі під пару. Чорний як ніч, злий як собака, — так і намагається гризонути за голову або плече, цюкнути гострим, як бритва, копитом просто в груди! Якось один із бійців зазівався — вмить загойдав ногами в повітрі: ухопив його клятуший огир у зуби, задер високо голову та й носить по двору! І то біс із нею, із шапкою, шапка — діло наживне, таж разом із шапкою попалася в міцні зуби й густа кучерява чуприна, що її, на свою біду, лишав та ростив кінармієць. І коли б не Федько — світити б отому бійцеві голою, як яйце, головою — на глум товаришам, на сміх дівчатам!
Лише одного Федька й підпускав отой жеребець до себе. «Чорт на чортові їздить!» — казали бійці, дивлячись, як їх командир безбоязно йде до коня. Злетить у сідло, напне поводи, закладе два пальці до рота — свисне, аж коліна підламуються, — тікай геть з дороги, якщо тобі життя дороге! — і тільки вихор помете пилюкою вслід та випадковий зустрічний, ледве відскочивши на узбіччя, притримає перелякано шапку: був щойно вершник — і нема вже вершника, — майнув чорною блискавицею, протупотів у шаленім кар’єрі — тільки степ тугим бубоном задуденів йому вслід!
Всією неспокійною душею, баламутною вдачею полюбив Федько оці кінармійські будні. Нескінченні переходи та мандри. Скажені галопи. Вітром наповнені груди. Важка шаблюка в руці. Лоскітливий холодок від посвисту куль — твоя — не твоя! Громовий тупіт копит. І грізне, навальне: «Дайош!»
Неспокійне військове життя пішло Федькові на користь: тугою силою налилися його широкі плечі, тіло так і грало сталевими м’язами; нажив він командирський охриплий басок і завів собі вуса. Не вуса — сморчки, що наче тикнули пальцем у сажу та й провели попід носом дві ганебні смужки — з одного і з другого боку. Не тоненькі вусики-п’явочки, що присмокталися над самісінькою губою, — таке казна-що, — плюнути на них, і то неохота! І навіть не опущені донизу статечні господарські вуса, що викликають повагу до їхнього господаря. А справжні, кінармійські, гусарські, чорні, молоді, лискучі, закручені догори двома гострими шаблюками, наче вималювані на покритому смаглявим рум’янцем обличчі вусища. І гордо носив їх Федько — на страх ворогам, на радість друзям, на погибель жінкам та дівчатам. Бо як зустріне яку, як гмикне, як обпалить чорним оком, як крутне свого вуса — так і хлюпне отруйним любовним солодом в податливу жіночу душу, і вже вона, ота молодиця чи дівчина, уже вона сама не своя, а Федькова.
В двадцятому році кавалерійська бригада, куди входив Світличний разом із своїм ескадроном, напоролася під невеликим західноукраїнським містечком на польські кулемети. Зопалу сунули були в атаку, та й відкотилися, залишивши на плескатій рівнині з десяток бійців.
Комбриг покликав Федора і наказав йому обійти містечко з тилу: помацати, якою бульбою пригощалися сьогодні панки-шляхтичі на сніданок.
— Бо щось вони сьогодні, синку, дуже хоробрі! Бач, сиплють овечими горішками! — кивнув сердито комбриг в бік ворожих кулеметів і поляскав по чоботу товстим, як гадюка, нагаєм.
Федько мовчки козирнув та й повів свій ескадрон у обхід. І хоч з того боку теж строчили кулемети і така ж плеската, як стіл, рівнина підступила аж до будинків, де засіли ворожі вояки, Світличний і не подумав відступати; повів ескадрон просто в лоб, під шляхетські кулі, що так і обліпили їх розлюченим роєм, — розкидав половину бійців по широкому полю, а таки ввірвався до містечка!
І котилися додому розсічені навпіл конфедератки, і лопалися голови кулеметників, як перестиглі кавуни, заливаючи кривавим соком своїм почорнілу брущатку.