Оксен аж подався до Федора, аж вуса затремтіли від несподіваної радості. Таки справді ловити Гайдука? Ну, знацця, тепер уже впіймають, коли отак утялися! А то ловлять, ловлять, а він, як лис: хвостом крутне — і нема!
— Поможи ж, Боже, хоч вам, — урочисто хреститься Оксен, Таня якось дивно поглядає на нього.
Може, пригадала, як в оцій хаті, на їхньому весіллі, сидів почесним гостем Гайдук, обнімався і цілувався з її чоловіком? А може, перенеслася спогадами трохи пізніше, вже коли Оксен повернувся із в’язниці, коли покотилася чутка про Гайдука, що організував банду та й став грабувати і багатих, і бідних: обдирав усіх підряд, наче липку. Особливо стривожився Оксен, як одного разу йому розповіли, що Гайдук серед ночі напав на багатого хуторянина, вирізав усю його сім’ю: не пощадив ні старого, ані малого, тільки сам господар чудом урятувався від смерті: поїхав до млина та й затримався там на всю ніч.
І досі пам’ятає Таня, як затремтіло обличчя в Оксена, аж губи побіліли від страху. Ніяк не могла зрозуміти причини того переляку: адже її чоловік і Гайдук були дуже дружними; тільки відтоді Оксен, як лише доносилася чутка, що банда десь бродить довкола, тікав на ніч із хати. Навіть їй, Тані, не казав, де він ночує. Повертався під ранок, весь в соломі, ховав від молодої дружини очі, скрушно зітхав, хрестячись перед іконами:
— Ох, гріхи наші, гріхи!
Тані так і кортіло в такі хвилини спитати у чоловіка, де ж його ота віра в Бога, без волі якого жодна волосинка не впаде з голови. Але мовчала, тільки здригалася внутрішньо, коли пригадувала минулу ніч, сповнену жахного спання — не спання: гавкне Полкан — Таню так і підкине на постелі! Зарипить наче щось під вікном — серце в неї як не вискочить! І порожньо в хаті, і темно в хаті, і темрява ота пронизана синюватими тінями страху, що відбиваються від холодних снігів, — загорнули вони весь світ у білий саван, пролягли поміж розкиданими хатами безмежною пустелею: будеш гукати на поміч — не докличешся, будеш кричати — і крик твій загубиться поміж глибокими заметами, згасне, загине без сліду.
І що з того Тані, що Іван не схотів кидати разом із батьком хати: кожного вечора клав біля себе гостру сокиру — хай тільки поткнуться! Хай тільки зачеплять щось із їхнього добра! Від того ще страшніше було Тані: так, може, хоч змилувалися б оті бандити, забрали б усе та й пішли б, а полізе на них Іван із сокирою — всіх переріжуть, тільки Оксен і врятується!
От про це й подумала, мабуть, Таня, спостерігаючи, як щиро хреститься Оксен, бажаючи Федорові вдачі.
— А що, Таню, — ожив зовсім Оксен, — чи не час уже й почастувати дорогого гостя? Балачки балачками, а від цього ситий не будеш.
Таня хоч і недавно частувала брата, рада знову подавати на стіл, тим більше що й Оксен розщедрився, як ніколи: бач, он гукає, щоб сходила в комору та врізала шматок шинки, яку берегли на свята. Сам же сходив у погріб, приніс літрову пляшку наливки.
— Ви, Федоре, може, звикли до панських напоїв, тож не погребуйте нашим — мужицьким. А наливка ж така, що склянку вип’єш — додому дороги не знайдеш!
— Нічого, ми звичні! — прицілюється оком до пляшки Федько. — Ми, зятьок дорогий, на фронтах хіба що смолу не пили. Пудру, і ту куштували.
— Пудрю? — дивується Оксен. — Та як же її можна пити, коли вона як те борошно!
— Можна. Раз я кажу, значить, можна... Розводили водою, ждали, поки відстоїться, а потім зливали й пили...
— І п’яніли?
— Та не так щоб і дуже, — зам’явся Федько. — Живіт тільки обдимало, та, не при столі будь сказано, торохкали так, що пани ляхи аж голови в плечі вбирали!..
— І видумають же, прости господи: пудрю пити! — сміявся Оксен, витираючи очі.
Таня теж не витримала — засміялася, хоч не знала: бреше її любенький братик чи правду каже.
Оксен відкоркував пляшку, налив у три чарки: собі й гостеві по вінця, Тані ледь плеснув на дно — не можна, вагітна ж!
Узяв свою чарку невміло, так, що аж хлюпнула червона наливка через край, урочисто мовив:
— П’ю за вас, Федоре, за весь ваш рід, за те, шо поріднилися ви зі мною через Таню... Не знаю, чим я заслужив у Бога цю милість... — тут голос Оксенів затремтів, затремтіла й рука та чарка в ній — по скляній стінці вогняною сльозою прокотилася червона краплина, зависла на пальці — Тільки такої дружиноньки дай Бог кожному...
Таня схилила над столом голову — щось роздивлялася на білій скатертині чи, може, ховала очі, Федько ж, споважнівши, промовив: