— Хай же і вам щастить у всьому, Оксене!
Пили по-різному. Таня, ледь лизнувши, скривилась, відставила чарку: ух, і міцнюша ж! Оксен сьорбав невміло, немов у тій чарці був окріп, — ніколи ж до рота не брав, хіба що на великі свята вип’є з наперсток, а зараз незручно лишати, щоб, не доведи Господи, не образився дорогий гість! Гайдука ж їде ловити!.. Федько ж поніс до рота чарку, як спеленану дитину: не хлюпнув, не сплеснув, тільки денце показав:
— А їй-бо, непогана!
І не встиг Оксен досмоктати свою, як Федькова рука вже на пляшці:
— Ану покотимо й другу, щоб першій не так нудно було!
— То, може ж, закусимо! — жахнувся Оксен.
— Е, хто ж по першій закусює! — наливав у чарки Федько. — У нас, в ескадроні, хто після першої просив закусити, того посилали овечі бурубашки гризти!
І хоч-не-хоч довелося Оксенові братись за другу чарку: не знав, нещасний, з ким зв’язався!
Тільки заходилися біля закусок, зайшов похмурий Іван. Кинув непривітне: «Здра...», подивився осудливо на стіл, заставлений наїдками, дістав з полиці хлібину, відчикрижив шматяру, посолив густо сіллю, поніс до дверей.
— Іване, сідай-но до столу та випий! — гукнув сп’янілий Оксен.
— Ніколи мені з вами розсиджувати! — відповів грубо Іван. — Он худоба непоєна.
— Хай Альошка напоїть.
— Альошки нема.
— Де ж він?
— А я знаю де! — роздратовано відгукнувся Іван. — Он у мачухи питайте, вона ж дома була!
— Іване, як ти розмовляєш! — гримнув кулаком по столу Оксен.
— Як умію, — вже тихше огризнувся Іван та й вийшов у сіни.
— Старший? — запитав Федір.
— Старший...
— З характером.
— Усі вони тепер із характерами, — почав скаржитись Оксен: в голові йому вже шуміло, як біля водяного колеса, обважнілий язик погано слухався, очі стали маленькі й жалісливо моргали до світла. — Колись як нас... учили? Слово батька — закон!.. А тепер, — і тільки рукою махнув — зачепив миску — добре, що Таня встигла підхопити, а то плакала б миска! — Забули Бога... вигнали з серця страх Божий... істинно...
— Істина у вині! — підхопив Федько та й знову спіймав пляшку. — Вип’ємо, дорогенький зятьок, щоб вороги наші дивилися та облизувались, а друзі щоб радувалися!
Оксен не опирався. Вихилив обпікаючу рідину, очманіло покрутив головою.
Федько не відставав від Оксена, поки не висушили пляшку до дна. І добився-таки свого: напоїв Оксена так, шо того довелося вести попід руки від столу, як весільного батька.
— Навіщо ти його так? — докоряла братові Таня, коли Оксен, роздягнений та вкладений у постіль, одразу ж заснув.
— А що? — тихо сміявся Федько, потішений зробленим. — Хай хоч раз спробує справжньої моні.
— Гріх, Федю...
— Все, сестричко, гріх! — перебив її брат та й пригорнув міцно до себе. — Ти краще, ніж ото дорікати, Олесю поклич. Де це вона поділася?
— Навіщо вона тобі? — насторожилася відразу сестра. Визволилась із братових обіймів, подивилася пильно йому в очі: що ще затіває її братик? Та Федько не опустив, не одвів своїх очей: дивись, сестрице, які вони в мене чисті та невинні, як у немовляти, як же можна про такі очі та подумати щось погане? Тільки вуса зраджували його: посіпувалися на кінчиках, як у кота, що нетерпляче чигає на здобич. І Таня, що добре знала свого золотого братика, заперечно похитала головою: «Не покличу».
— А то чого? — з награною щирістю образився Федько. — Невже ти про мене так погано думаєш?
— Федю, не треба! — строго обірвала його Таня, і в її світлих очах заятрився біль. — Не треба цього... Я забороняю тобі, чуєш!.. — і по паузі, так наче зізнавалася в чомусь найсвятішому для себе: — Вона мені рідніша від сестри...
— Ну, ладно, ладно, — здався Федько. Знову обійняв Таню, пригорнув її до широких грудей. — Ех, баби, баби, що ви розумієте у цьому!
— Давай краще спати, — попросила Таня, боячись, що Федько знову почне неприємну для неї розмову.
— Спати, то й спати, — погоджується брат. Потягається так, що аж тріщать кості, пружними хвилями перекочуються під сорочкою м’язи. — Ти, сеструню, лягай, а я тим часом вийду надвір — покурю.
Тепла квітнева ніч так і війнула в обличчя ласкавою свіжістю. Пригріта за день земля дихала волого й сонно, і ніщо не тривожило її спокій. Тільки десь у селі співали дівчата та коли-не-коли докочувався парубоцький розбійницький посвист: тирлувалася вулиця. Федько уявив, як оце зараз, вибираючи, де потемніше та безлюдніше, стоять закохані пари, перешіптуються, тихо сміються, і перед ним, як жива, стала Олеся, отака, як була біля колодязя, — з перехиленого відра на дівочу литочку струменить срібляста вода, стікає донизу, а вона й не помічає нічого: дивиться прямо на Світличного такими очима, що він би чортові душу віддав, аби оце ще раз заглянути в них!