— Я хочу тобі щось сказати, Колю, — промовила вона стиха помертвілими губами.
2 серпня
Ми зійшли з тролейбуса і побачили низеньку світло-зелену, чи, радше, салатову будівлю вокзалу — та наче випливала назустріч з темряви, підсвічена двома ліхтарями, що стояли пообіч центрального входу.
— У Луцьку такий маленький вокзал? — здивувався я.
— Хіба ти ніколи його не бачив? — у свою чергу здивувалася Валерія.
— Ні, — сказав я. — Я ж їздив до Львова через Володимир. А минулого разу, якщо пригадуєш, ми поверталися автобусом.
Ми оминули хоч і низьку, але продовгувату будівлю, вийшли на перон. Тут, коли вже спинилися біля самої колії, Валерія поставила питання, яке вже звучало кілька разів цього вечора:
— То що все-таки сталося, Георгію?
— Нічого, — сказав я. — Анічогісінько. Мене направили на роботу до Старої Вишні.
— Але чому? Петро Платонович ще вчора, коли я дзвонила до нього, знову підтвердив, що тебе залишають у Луцьку. Що трапилося у суді вчора, може, все-таки скажеш?
— Нічого й не трапилося, — сказав я. — Ми дуже мило порозмовляли з паном заступником голови суду. Як і попереднього разу.
— Дуже мило? — недовірливо подивилася Валерія.
«Які бездонні в неї очі, — подумав я. — Мені знову здається, що вони ще й безкраї. До того ж і розширюються, коли дивитися в них». І все ж я виплив з цих очей.
— Авжеж, — сказав уголос. — Він запитав, як я доїхав. А тоді повідомив, що мене направляють у Стару Вишню.
— І ти мовчки погодився?
— А що я міг зробити? Набити йому морду?
— Не погодитися. Боротися за себе. Зараз нема обов'язкового направлення.
— Я не знав, — сказав я.
— Це на тебе не схоже, — сказала Валерія. — Ти щось приховуєш.
— Анічогісінько, — сказав я цього разу неправду і додав: — Тобі не треба було сьогодні приїжджати.
— Чому? — спитала Валерія. — Я ж не винна, що Петро Платонович поїхав зранку у відрядження. Якби ти почекав до завтра.
— Не хочу чекати, — сказав я. — Не хочу, розумієш?
— Ти мене… Ти мене вже…
Вона не доказала і затулила обличчя руками. Але тільки на якусь мить, а далі, напевно, отямившись, зробила вигляд, що поправляє зачіску.
«Звичайно, ви можете відмовитися, — сказав учора заступник голови обласного суду. — Тоді я…»
Він не доказав, але я знав — тоді він зміг би з чистою совістю відпустити мене на всі чотири боки. Але я мусив би вертатися до Львова…
«Я не продаюся так дешево», — подумав я і подивився низенькому тлустому чоловічкові в очі.
Чоловік мовби засоромився. Але наступної миті відчув щось схоже на сором і я. Справді-бо, звідки чоловік за столом міг знати про мої взаємини з Валерією, про справжній стан моїх взаємин з Валерією, про те, що я її більше не кохаю…
— Як приїдеш, одразу ж напиши, — сказала Валерія тепер, щулячись під вітром на пероні. — Ні, краще зателефонуй. Ти, до речі, маєш гроші?
— У мене багато грошей, — усміхнувся я.
«Хоч би нарешті прибув той потяг», — подумав наступної миті й подивився на годинник над входом до вокзалу.
На ньому було 23:46. Потяг мав би вже прибути чи, принаймні, наближатися до станції, але його ще не було ні видно, ні чути.
«Я дивлюся, напевне, не в той бік», — подумав.
Та потяга не було видно і з другого боку. На годиннику — вже 23:48.
— Ти напишеш мені, як тільки приїдеш, — повторила Валерія.
— Напишу.
— Обіцяй.
— Обіцяю, — легко, аж сам здивувався, вимовив я.
— Не напишеш, — зітхнула Валерія. — Але чому, Жоро?
«Ось вона й гнівається, — подумалося. — Інакше назвала б Юрієм, Юрчиком, Юрасиком…»
«Невже тобі хочеться, щоб вона тебе зараз так називала?» — спитав я себе.
Відповіді не було. Як не було поки що й потяга. «Може, він зовсім не приїде?» — подумав я і побачив нарешті вдалині вогники, які рухалися.
Валерія знову щось сказала, але цього разу я не розчув, що саме, а перепитувати не став. У кишені намацав квиток, куплений вчора, — один з чотирьох, що продавалися на цей прохідний потяг у касі попереднього продажу Луцького вокзалу. Його я купив відразу, ну, може, десь за годину після того, як довідався, що мене направляють до Старої Вишні.
Я відсмикнув руку, наче обпікся.
З серпня
Яскраве світло, яке било мені в очі, було таким сліпучим, що я мимоволі затулився руками. Та безжалісні пекучі промені стали проникати крізь щілини між пальцями, здирати на пальцях шкіру, пробираючись до повік, випікаючи очні яблука. Біль ставав таким нестерпним, що я не витримав і закричав. Звук мого розпачливого крику вдарився об стіни високої сірої будівлі з грубими круглими колонами, до якої я перед тим невідомо чому поспішав. «Якщо пригадаю, чому йшов до цього будинку, світло перестане мене мучити», — зненацька подумалось мені. Однак безжальні прожектори не давали зосередитись, вогняний сніп все пік і пік з новою, ще страшнішою силою. Я вже нічого не бачив, лише відчував сотні, тисячі розпечених голок на своєму обличчі, на шкірі, яка, мабуть, уже перетворилася на червоне місиво. Ледве подумав про це, як відчув запах горілого м'яса. Збагнувши, що це запах м’яса з мого обличчя, закричав ще голосніше і розпачливіше.