Коли пес бере невеличку тонку пилку і перепилює ґрати у вікні ванної, а потім спускається вниз кількома зв’язаними між собою простирадлами, можна сказати: «Пес утік». Але коли ви гуляєте з ним по вулиці і він не на повідку, а через годину усвідомлюєте, що його ніде не видно, йдеться про персональний прокол. Покладання провини на Дарка було б несправедливим.
— Певно, він нюхав бордюр або стовп, а коли підняв очі, то усвідомив, що тебе поруч немає, — сказав він Нееві докірливим тоном, коли вони йшли вулицею Короля Ґеорґа, намагаючись реконструювати маршрут тієї катастрофічної вечірньої прогулянки. — Скільки разів я казав тобі не випускати його з поля зору?
— Скажи мені, — промовила Неева, зупинившись посеред вулиці, як дружина зупиняється перед тим, як влаштувати сцену, — що саме ти намагаєшся мені сказати? Що я недостатньо добра нянька для твого смердючого пса? Що я не гуляю з ним відповідно до правил Міжнародної асоціації вигулювачів собак? Якби ти був удома замість того, щоб трахатися зі своїми німцями, ти б міг вивести його на прогулянку сам і нічого такого не трапилося б.
Ронель міг понарікати на те, які він самовіддано рве дупу на роботі, щоб забезпечити родину їжею, але з тактичних міркувань вирішив помовчати. У світі бізнесу він засвоїв одну з найважливіших речей — не доходити до точки неповернення. Завжди слід залишати якомога більше відкритих варіантів. Часто-густо це означає не говорити або не робити те, що хочеш сказати або зробити. Наприклад, щойно йому дуже закортіло з усієї сили вдарити Нееву по гомілці. Не лише тому, що вона дозволила Даркові втекти, а також тому, що вона не назвала його власним іменем, наполягаючи на епітеті «смердючий», а ще тому, що вона відмовилася взяти на себе відповідальність за свої дії і повелася так, немовби ця жахлива трагедія була Божим способом покарання Ронела, а не її власною егоїстичною та безвідповідальною помилкою. Він не копнув її в гомілку з усієї сили, тому що, як щойно було згадано, це була би точка неповернення. Натомість з холоднокровністю та самовладанням, що їх так часто виявляють убивці, які очищують місце злочину та позбуваються трупів своїх жертв, Ронель порадив їй піти додому і чекати, якби раптом хтось зателефонував з інформацією про Дарка.
— Хто тобі подзвонить? — зареготала Неева. — Твій тупий пес із таксофона? Чи викрадачі з пропозицією викупу? Навіть якби хтось його знайшов, вони не знають нашого телефонного номера.
— Я досі вважаю, що нам краще було б розлучитись, — наполягав Ронель і всерйоз задумався про відмову від свого принципу, якого він так успішно довгими роками дотримувався, і, врешті-решт, з усієї сили копнути її в гомілку. Коли вона запитала чому, він затято похитав головою і сказав: — Без причини.
Ронель притулився до жовтої поштової скриньки і перечитав список, щойно складений ним на зворотному боці чеку з ресторану, де він і Ренана трапезували того вечора. Список був під заголовком «Місця, які полюбляє Дарко (?)» Він не знав, навіщо він ужив знак запитання та лапки. Можливо, тому, що відчував: якби список не містив елементу непевності, це означало б, що він знає про Дарка все, що треба знати, тоді як сам Ронель з готовністю неодноразово визнавав перед собою та іншими людьми, що не завжди розумів Дарка. Чому він іноді гавкав, а іноді — ні. Чому він так завзято починав рити ями, а потім кидав свої розкопки так само легко, як і починав, без жодної видимої причини. Чи вважав він Ронеля своїм хазяїном? А може, своїм батьком? А може, своїм другом? А може, навіть своїм коханцем?
Першим місцем у списку був парк Меїр, де вони з Дарком гуляли щоранку. Саме там Дарко зустрічався з собаками, які були його друзями й ворогами, вже не кажучи про його нерозлучного друга, присадкуватого Шнейдера. Цієї пізньої години у парку Меїр не було ні собак, ні людей. Лише п’яний безхатько-росіянин, що дрімав на лавці. Ронель припустив, що він росіянин, не тільки через дещо стереотипну пляшку горілки, яку він дбайливо тримав у своїх руках, а й тому, що він посміхався і розмовляв російською уві сні. Ронель зупинився на хвилину і сказав собі, що попри проблеми, які переслідують його і іноді роблять схожим на біблійного Йова, або принаймні на Йова-лайт, він повинен бути вдячним долі за те, що має, і подякувати комусь, кому нерелігійні люди дякують за подібні речі, що той не взув його у старі, зношені й нафаршировані газетою черевики цього дідугана-росіянина. Сміх росіянина ставав глибшим і потужнішим, руйнуючи впевненість Ронеля у власному щасті.
— Хто сказав? — запитав Ронель, раптом усвідомивши велику істину, розбавлену значною дозою жалості до себе. — Хто сказав, що моя доля краща за його? Я тут, у тому ж парку, що й він. Він п’яний і щасливий. А я — ні. Все, що я маю у світі, — це пес, який мене покинув, дружина, яку я насправді не кохаю, і бізнес...
Думка про свій бізнес трохи збадьорила його. Зрештою, він переживав період зростання. Річ не в тім, що це обіцяло безмежну радість, але все-таки на сьогоднішній день це було краще за газети в черевиках.
Біля виходу з парку Ронель помітив у кущах рух, схожий на собачий. Але, уважніше придивившись, він побачив, що об’єктом його несміливої надії була коротка бородата тінь Шнейдера. Ронель, який бував у парку лише вдень, здивувався, побачивши Шнейдера такої пізньої години. Спочатку він подумав, що якесь шосте чуття підказало Шнейдерові: Дарко загубився, і він вибіг із дому, щоб приєднатись до пошуків, але знайомий свист зруйнував таку героїчну версію подій. І одразу після свисту прийшла Альма — прекрасна кульгава хазяйка Шнейдера. Альма, якій було близько двадцяти п’яти, була однією з найпрекрасніших жінок, яких Ронель знав, і, безумовно, однією з найкульгавіших. Її травмувало під час надзвичайно ідіотської автомобільної аварії, а вона використала страхову компенсацію на придбання повністю відремонтованого пентхауса на вулиці Міхал. Останнє зіткнення Альми з кепським водієм і чудовим адвокатом (вона навіть одного разу сказала Ронелю його ім’я, але оскільки на горизонті в нього тоді не було жодних позовів про відшкодування, він швидко його забув), безумовно, змінило хід її життя. Люди завжди кажуть, що витратять будь-які гроші на поліпшення свого здоров’я, але чи справедливе це твердження? Альма, наскільки він міг розмовляти з нею на відстані витягнутого повідця, завжди посміхалася щирою посмішкою, яку Ронель намагався імітувати в бізнесовій практиці. Він навіть тренував її кілька разів перед дзеркалом, поки не кинув цю справу, зробивши вибір на користь полегшеної версії. Її посмішка назавжди приклеїлась до її обличчя. Це була посмішка за замовчуванням, не люб’язна або фальшива, а завжди в гармонії з усім, що відбувається навколо, — коли потрібно, вона стає ширшою, вужчою, здивованою або цинічною, але завжди на місці і завжди розслаблена. Саме розслабленість цієї посмішки спонукала Ронеля до її імітації — він визнавав її вищість як інструмент переговорів у порівнянні з іншими виразами обличчя. Чи посміхалася б вона так, якби була бідною і не мала ноги, нафаршированої платиною? Або чи була б ця посмішка іншою, менш умиротвореною? Більше наляканою непевним економічним майбутнім, небезпекою старості, що нависла над її досконалою красою?
— Я не знаю, чи ви з Дарком приходили сюди ввечері, — сказала Альма, танцюючи у промені світла на вході до парку.
— Ні, не приходили, — простогнав із відчаєм Ронель. — Дарко втік, — сказав він, але швидко виправився. — Точніше загубився.
Шнейдер обдивлявся все навколо Ронеля із нав’язливою грайливістю дурнуватого і не надто чутливого шнауцера.
— Він не розуміє, — вибачилась Альма. — Він відчуває запах Дарка на вашому одязі й думає, що він тут.
— Я знаю, знаю, — сказав Ронель кивнувши і без причини вибухнув плачем. — Але ні, його тут немає. Мабуть, він уже загинув. Під колесами автомобіля. А може, якісь дітлахи його замучили десь у парку, гасячи об нього сигарети, а може, його схопили міські гицлі...
Альма, втішаючи, поклала йому руку на плече, і навіть попри те, що її рука була вогка від поту, у цій вогкості було щось приємне, щось лагідне та живе.
— Гицлі не працюють ночами, а Дарко — розумний пес. Його не могла збити машина. Якби це Шнейдер... — промовила вона, кинувши на свого улюбленого шнауцера сумовитий, люблячий погляд, який вродливі дівчата завжди резервують для своїх потворних подружок, — тоді треба було б хвилюватись. А Дарко знає, як про себе подбати. Я бачила, як він виє біля входу до вашого будинку. Щойно на вашому килимку він гриз крадену кістку.