Частенько ставили музичнi записи. Бувало, господар квартири просив, щоб вона заспiвала. З таким проханням звертався рiдко, i вона не вiдмовлялася, хоч голос у неї був слабенький, Антон казав "кiмнатний".
Приходила вона до нього часто.
— У мене своєї машинки немає, - пояснювала Нiна Василiвна, — i я майже щовечора залишалася в iнститутi, щоб виконати приватну роботу. I частенько, знудьгувавшись за Антоном Iвановичем, кидала все i бiгла до нього. Це була в мене єдина вiдрада… А тепер як я житиму?..
Коваля цiкавили взаємини Нiни Василiвни з Христофоровою i Павленками.
На подив Дмитра Iвановича, про Христофорову вона нiчого поганого не сказала.
— Що ж, — вiдповiдаючи на запитання Коваля про кравчиню, вперше за всю розмову друкарка мало не всмiхнулася, — жiнка вона енергiйна, непогана з себе, багата, та Антону Iвановичу не була потрiбна… Вона завжди намагалася показати, що я Антоновi нерiвня, але я на неї не гнiвалася, все одно вiн не на нiй, а на менi хотiв одружитися. Та й яка з неї дружина — зозуля вона! Доньку в Одесi покинула, своєї хати не тримається. Тiльки й того, що кравчиня модна та грошей повнi кишенi. А Антону Iвановичу не грошi потрiбнi були. У нього своїх вистачало. Вiн менi якось так i сказав: "Люблю тебе, Нiночко, за ласкавiсть, душевнiсть, а у цiєї Келi нi того, нi другого…"
— Так i сказав?
— Так i сказав.
— От i я думаю, Нiно Василiвно, — вiв своє Коваль, — чи не шевство давало Антону Iвановичу грошi? Iнакше звiдки?
Проте i цього разу жiнка лише знизала плечима.
Розповiдь друкарки весь час переривалася сумним зiтханням, i якби не вмiння полковника раз у раз змiнювати тему, уся їхня бесiда могла бути зiбганою i залитою слiзьми.
Розпитуючи Нiну Василiвну про те, що вона знала або чула про сусiдiв Журавля, Дмитро Iванович з подивом переконався, що бiльше симпатизувала вона чомусь Варварi Олексiївнi, говорила про неї тiльки хороше, хоч, за власним визнанням, знала її лише зi слiв Павленка та Антона Iвановича i за весь час бачила у квартирi Журавля один чи два рази.
— Вона, мабуть, мила жiнка. Ви подумайте, товаришу полковник, яка дружина буде дозволяти чоловiковi цiлими вечорами стирчати у нежонатого сусiди, до якого ходять жiнки?! Вiн, правда, скаржився, що живе "пiд ковпаком" у неї. Та який же це «ковпак», якщо таку волю дають?! Може, тому вважав себе "пiд ковпаком", що вона його, макуху, завжди штовхала у спину… Та якби не дружина, цей Вячеслав нiчого в життi не досяг би…
— Не любить, певно, байдужий вiн їй, тому й не ревнує, - закинув вудочку Коваль.
— Хто знає, - вiдповiла друкарка, — по-моєму, любить, i дуже, незважаючи нi на що, вiн це не розумiє i не цiнить. Хоч я особисто дивуюсь: любити Вячеслава? Вiн такий нудотний! Та ще й до всiх спiдниць чiпляється… Вiн i до мене лiз! Але ж про це, товаришу полковник, — соромливо опустила очi спiвбесiдниця, — смiшно говорити! Дiйшов до такого нахабства, що став освiдчуватися i набрiхувати на Антона. Називається «друг». Та й пiдходив до цього по-паскудному, хитро. Спочатку здалеку: "зрозумiйте мене правильно" та "зрозумiйте мене правильно". Це у нього улюбленi слiвця. А потiм прямо сказав: "Не вiрте Антоновi, не одружиться вiн з вами… А я, Нiно Василiвно, вас люблю i готовий на все." Потрiбен вiн менi! Я його як шугонула!
— Ви не розповiли про це Антону Iвановичу?
— Звичайно, розповiсти я не могла, менi було соромно за Вячеслава i за себе теж — Антон подумав би, що я дала привiд, коли вже навiть такий нерiшучий чоловiк, як Вячеслав, дозволив собi освiдчитися. А ще й тому не сказала, що наперед знала його реакцiю. Засмiявся б, як це i ранiше бувало, i сказав би: "Не звертай уваги. Вячеслав талант, а всi талановитi люди — трохи психи".
Я часто думала, чому це Антон, який дещо i сам помiчав, водиться з Вячеславом, не прожене його. Менi це було незрозумiло. Потiм вирiшила: тому що разом працюють в однiй лабораторiї.
Шкода, Антон не бачив, що Вячеслав зовсiм не друг йому, завжди заздрить. I не боявся цього.
— Ну, чому боятися? — чи заперечив, чи здивувався полковник. Заздрiсть дуже погане i навiть страшне почуття. Але вiд нього бiльше потерпає не той, кому заздрять, а той, хто заздрить. Воно точить душу заздрiсника, як iржа їсть залiзо. Заздрiсть i її рiдну дочку — наклеп — я бiльше за все ненавиджу! — сердито сказав Коваль i раптом несподiвано посмiхнувся. — Сам колись потерпiв вiд цього, — додав вiн. — А у чому конкретно виявлялася заздрiсть Павленка? — допитливо поглянув на жiнку полковник.
Перед очима Нiни Василiвни калейдоскопом пролетiли знайомi картини: ось Вячеслав Адамович похмуро стежить, як вони з Антоном танцюють. Кiмната невелика, i вони не так танцюють, як обiймаються. Нарештi Павленко не витримує. "Я пiшов", — говорить вiн i пiдводиться. "Ти куди?" — питає Антон. "Додому. Не буду вам заважати", — з перекошеним обличчям скоромовкою кидає сусiда i зникає за дверима…
А ось i сам Вячеслав Адамович намагається потанцювати з нею, перехопивши насмiшкуватий погляд Антона, вiдмовляється вiд своєї спроби i вiдходить.
Та Нiнi не хотiлося бiльше про це розповiдати… Мабуть, непристойно казати, що i на неї Антоновi вiн заздрив, та й полковник, очевидно, має на увазi iншу заздрiсть. I вона промовчала.
— А може, вам просто здалося, — викликаючи друкарку на вiдвертiсть, промовив Коваль. — Чого йому заздрити? Обоє молодi вченi, обоє здiбнi, навiть талановитi, перспективнi. Ну, припустимо, у Журавля килим на пiдлозi трохи дорожчий, м'якiший, меблi кращi — все це не варто заздрощiв… Менi, здається, навпаки — покiйний Журавель мiг заздрити Вячеславу Павленку на його оригiнальнi iдеї, творчi знахiдки. I, якщо хочете, на його спокiйне сiмейне життя.
Нiна Василiвна була збентежена таким поворотом теми i не знала, що вiдповiсти. Слова Коваля немовби перекинули звичнi уявлення жiнки, i одвертої розмови не вийшло.
— Згадайте iще раз, про що бесiдували друзi того, на жаль, останнього вечора?
— Я вже говорила, — втомлено нагадала Нiна Василiвна, — про рукопис. Я його друкувала, але, як звичайно, механiчно, не вдумуючись у змiст. Якщо почнеш вчитуватися, нiчого не встигнеш зробити. Там про якийсь спосiб шлiфовки, винахiд Антона Iвановича.
— Друзi не сперечалися мiж собою з цього приводу?
— Таж нi!
— А настрiй?
— У кого?
— В обох.
Нiна Василiвна трохи подумала.
— Антон Iванович, як завжди, був веселий, радiв, не знав, бiдолашний, що його чекає… Випив багатенько. Павленко теж випив i, як завжди, був занудний. Вiн тяг своє вiчне "зрозумiй мене правильно" i з кожною чаркою ставав усе похмурiшим. А потiм сказав менi: "Нiнко, налий кави, менi i нашому майбутньому мiльйонеровi, чорт його вiзьми! Бо ми сп'янiли!"
Iз словами "Антончику, любий, зрозумiй мене правильно, не кривдь" полiз до нього цiлуватися.
Ковалевi раптом учувся захоплений вигук завiдуючого лабораторiєю: "Скiльки одержав би? Багато, дуже багато!.. У грошах? Не злiчити!"
Дмитро Iванович на секунду вимкнувся з реального зовнiшнього свiту, вiд усього, що його зараз оточувало. Очi цiєї секунди нiчого не бачили, мозок реагував тiльки на голос Василя Ферапонтовича, який тодi вiд хвилювання зiрвався i став схожим на писк комара:
"Скiльки одержав би? Багато, дуже багато… У грошах?.. Не злiчити!"
I тут-таки подумав: "А хто тепер цi грошi одержить? Журавель помер. Робота зроблена, i впровадить її вже iнститут як винахiд усього колективу. У всякому разi, не одного Павленка? Треба поцiкавитися, що пише Журавель у своєму рукописi, чи згадує про участь Павленка? Певно, що не згадує, - вiдповiв сам собi полковник, — адже у заголовку є тiльки один автор: А.I.Журавель".
— Значить, ви налили чайник, поставили на плиту, — далi цiкавився Коваль подiями того трагiчного вечора, — вiдкрили газ i запалили його. Запалили? — перепитав жiнку.
— Запалила.
Кожне слово полковника Нiна Василiвна супроводжувала кивком.
— Чим?
— Сiрником. Є електрозапальничка, але я люблю сiрником.
— А потiм повернулися до кiмнати i раптом вирiшили негайно йти додому, чому? Ви не любите каву?
— Нi, люблю.
— Чого ж на цей раз вiдмовилися? Вдома у вас є кава?
— Зараз немає.
— То чому ви раптово змiнили своє рiшення? I чи раптово? Схоже, що ви й не збиралися пити.
Нiна Василiвна не знала, що вiдповiсти.
— Ви заздалегiдь взяли iз серванта не три, а двi чашечки для кави i поставили на стiл.
Не дочекавшись вiдповiдi, Коваль продовжив:
— А чому, коли ви вирiшили не залишатися, на каву для двох маленьких налили такий повний, по вiнця, чайник?
— Я завжди наливаю повний… Як кожна господиня…
— Кожна?
— Принаймнi я так звикла. У нас на кухнi колонка… гаряча вода завжди потрiбна…
Полковниковi весь час здавалося пiдозрiлим, що жiнка не питає, як загинув Журавель, така близька їй людина. Може, старший лейтенант проговорився, поки його не було, i вона уже все знає? Навряд!.. А можливо, на Русанiвку бiгала? Але ж i на Русанiвцi подробиць не знають. Та нi, не знає, iнакше трималася б не так спокiйно. I вiн вирiшив не грати на її необiзнаностi i поговорити вiдверто.
— Ви не питаєте, як загинув ваш друг. Вас це не цiкавить?
— Яка рiзниця… — гiрко промовила жiнка. — Його не вернеш…
Тепер з кожною хвилиною у Нiни Василiвни наростала якась неясна тривога. В чому справа, вона не розумiла i пильнiше вглядалася в Коваля, навiть озирнулася навколо, намагаючись второпати, що її так тривожить.
— Я розумiю вас, — погодився полковник. — Але для нас все має значення… Антон Iванович Журавель отруївся газом, — сказав вiн пiсля короткої паузи. — Вода з переповненого чайника, який ви поставили на плиту, вихлюпнулася i залила вогонь. Газ, не згоряючи, пiшов у примiщення. Нiхто не здогадався перекрити його… Що ви можете на це сказати?
Якби небо впало на голову, жiнка не була б так приголомшена. Вона враз поблiдла, заплющила очi i, здавалося, знепритомнiла.
Коваль кивнув на графин, що стояв на столi, i старший лейтенант Струць кинувся наливати воду в склянку.
Але друкарка швидко опритомнiла.
— Боже мiй, — пробурмотiла вона, — навiщо я тодi спiшила! Чому?! Адже могла ще побути! Напоїла б їх кавою. А з яблуками та крамницями встигла б!.. Тепер усе життя буду каратися… Який грiх на душi! Це я винна, я! Ах боже мiй, стара дурепа!
Якби не трагiчнiсть подiї, здавалося б кумедним, як молоденька жiночка таврує себе "старою дурепою".
— Заспокойтеся, Нiно Василiвно, — зупинив її лементування Коваль. — Вас ми нi в чому не обвинувачуємо.
При цих словах Барвiнок кинула на полковника обурений погляд. До чого тут чиєсь обвинувачення?! Вона сама себе звинувачує, сама карається!
— Нiно Василiвно, скажiть, — питав Коваль, — ви знали, що й Павленко брав участь у винаходi? У iнститутi сказали, що iдею взагалi, можливо, подав Вячеслав Адамович. А Журавель тiльки розробив. Вам нiчого про це не вiдомо? Якщо це правда, то Павленко теж став би якщо не «мiльйонером», як вважають, то хоч «напiвмiльйонером», а можливо, й повним господарем винаходу?.. Що ви на це скажете, Нiно Василiвно?.. Вiн i тодi здавався б вам таким жалюгiдним, як зараз?
У вухах Коваля ще звучав писклявий голос Василя Ферапонтовича.
Друкарка мовчала. Щось говорити вона не мала сил.