«Віддаси їх мені після церкви, Ділле».
«Ану замовкніть там,— гримнув Джемі.— Настав час проповіді».
Він проголосив найдовшу і найнуднішу проповідь з усіх, що чула Джін-Луїза. Сказав, що гріх — це найгріховніша річ, яку він тільки може уявити, і ніхто з тих, хто грішив, не може досягти успіху, а благословен той, хто сів на лаву знеславлених; коротше, він повторив свою власну версію того, що вони почули за останні три вечори. Голос його опустився до найнижчого регістру, а іноді злітав до вереску, і тоді Джемі хапав руками повітря, немов земля розверзалася під його ногами. Одного разу він спитав: «Де перебуває диявол? — і вказав пальцем просто на паству.— Він отут, у Мейкомі, штат Алабама». Потім почав розводитися про пекло, але Джін-Луїза мовила: «Облиш це, Джемі». Їй цілком вистачило опису, що його дав превелебний Мургед. Джемі змінив напрям і узявся за рай: у раю було повно бананів (пристрасть Ділла) і запеченої у молоці з сиром картоплі (улюблена страва Джін-Луїзи), і коли вони помруть, то потраплять туди і їстимуть усілякі смаколики до самого Судного дня, але у Судний день Бог, який ретельно записував у книгу всі їхні вчинки з моменту народження, жбурне їх до пекла. Під кінець служби Джемі закликав тих, хто хоче поєднатися з Христом, зробити крок уперед. Джін-Луїза зробила. Джемі поклав їй на голову руку і запитав: «Юна леді, ти розкаюєшся?»
«Так, сер»,— відповіла вона.
«Тебе хрестили?»
«Ні, сер».
«Тоді...»
Тут Джемі зачерпнув жменю чорної води з басейна і скропив їй голову.
«Я хрещу тебе...»
«Зажди! — закричав Ділл.— Так неправильно!»
«А по-моєму — правильно,— відповів Джемі.— Ми зі Скаутом методисти».
«Але ж у нас баптистське Відродження. Її треба занурити. Гадаю, мені також слід охреститися».
Церемонія розросталася, і Ділл затято боровся за свою роль.
«Я головний,— наполягав він.— Я баптист, от мене і треба хрестити».
«Слухай сюди, Ділле Баламуте Гарис,— у голосі Джін-Луїзи прозвучала погроза.— Я взагалі не мала що робити цілісінький ранок. Ти був Куточок Амінь, ти співав соло, ти збирав пожертви. Тепер моя черга». Вона стиснула кулаки, зігнула ліву руку і загребла пальцями ніг землю.
Ділл позадкував. «Ти це припиняй, Скауте».
«А вона має рацію, Ділле,— сказав Джемі.— Ти можеш бути моїм причетником».
Джемі подивися на сестру.
«Скауте, тобі краще зняти одяг. Він увесь вимокне».
Вона скинула комбінезон — більше на ній нічого не було.
«Тільки не тримайте мене під водою,— застерегла вона.— І не забудьте затиснути мені носа».
Вона стала на бетонний бортик басейна. Якась старезна золота рибка випірнула, подивилася на неї недоброзичливо і зникла у темній воді.
«Тут глибоко?» — спитала Джін-Луїза.
«Футів зо два, не більше»,— відповів Джемі й обернувся до Ділла по підтвердження. Але Ділл їх покинув. Брат і сестра побачили, як він мчить до будинку міс Рейчел.
«Гадаєш, він розізлився?» — спитала Джін-Луїза.
«Не знаю. Зачекаймо і побачимо, чи він повернеться».
Джемі сказав, що їм варто відігнати рибок на один край басейну, щоб не завдати їм шкоди, і вони перехилилися через бортик і скаламутили воду, аж тут у них за спинами пролунав зловісний голос: «У-у-у! У-у-у!»
Це був Ділл, накритий простирадлом, знятим з двоспального ліжка: він прорізав у ньому дві дірки для очей. Ділл підніс руки над головою і підскочив до Джін-Луїзи.
«Ти готова? — спитав він.— Не барися, Джемі. Мені тут немає чим дихати».
«Бо ти голосно кричиш. А що це ти надумав?»
«Я — Святий Дух»,— скромно повідомив Ділл.
Джемі узяв сестру за руку і допоміг увійти у воду.
Вода була тепла й каламутна, а дно слизьке.
«Глядіть, занурюйте мене тільки один раз»,— попередила вона.
Джемі став на бортик басейна. Постать під простирадлом приєдналася до нього і несамовито замахала руками. Джемі ухопив сестру і штовхнув під воду. Коли її голова знову з’явилася на поверхні, Джін-Луїза почула, як Джемі тягне речитативом: «Джін-Луїзо Фінч, я охрещую тебе в ім’я...»
Ляпс!
Лозина міс Рейчел увійшла і тісний контакт з сідничками священної примари. Оскільки Ділл не міг відступити назад — під град ударів, він рвонувся вперед і приєднався до Джін-Луїзи в басейні. Міс Рейчел безжально лупцювала клубок з листя лілей, простирадла, ніг, рук і сплутаної лози плюща.
«Ану вилазь звідти! — горлала міс Рейчел.— Я тобі покажу Святого Духа, Чарльзе Бейкере Гарнеє! Побачиш, як воно — цупити мої найкращі простирадла! Побачиш, як вирізати в них дірки! Побачиш, як призивати ім’я Боже надаремно! Бігом вилізай, ну ж бо!»
«Годі вам, тітонько Рейчел,— белькотів Ділл, майже з головою занурившись у воду.— Дайте мені шанс».
Намагання Ділла виплутатися з гідністю мали дуже скромний успіх: хлопець виліз із басейна, як якесь невеличке водяне чудовисько; з простирадла, вкритого зеленим мулом, стікала вода. З голови й шиї звисали вусики плюща. Ділл шалено мотав головою, щоб їх позбутися, і міс Рейчел відступила, щоб не забризкатися.
Джін-Луїза вилізла слідом за ним. У носі в неї свербіло від брудної води, а коли вона чхнула, стало боляче. Міс Рейчел не торкалася Ділла, але підганяла своєю лозиною: «Ходу, ходу!»
Вони з Джемі дивилися, як ті двоє зникли у будинку міс Рейчел. Джін-Луїзі було страшенно шкода Ділла.
«Ходімо додому,— сказав Джемі.— Мабуть, уже час обідати».
Вони обернулися до свого двору — і наштовхнулися на погляд батька. Тато стояв на під’їзній доріжці.
Поруч з ним стояла жінка, якої вони не знали, і превелебний Джеймс Едвард Мургед. Схоже, стояли вони отам уже довгенько.
Атикус рушив до них, на ходу знімаючи піджак. У Джін-Луїзи перехопило горло і підкосилися ноги. Коли батько накинув їй на плечі свій піджак, вона усвідомила, що стоїть геть гола у присутності священика. Вона кинулася була втікати, але Атикус ухопив її за гамалик і наказав: «Іди до Келпурнії. З чорного ходу».
Потім Келпурнія немилосердно шкребла її у ванні, примовляючи: «Містер Фінч зателефонував зранку, повідомив, що запросив на обід проповідника з дружиною. Я вас кликала, мало не посиніла. Чого ви не відзивалися?»
«Ми не чули»,— збрехала Джін-Луїза.
«А я мала або ставити пиріг у духовку, або йти шукати вас. Не могла я розірватися. А вам мусить бути соромно, це ж треба отак зганьбити власного батька!»
Їй здалося, що кістлявий палець Келпурнії проткне їй вухо наскрізь.
«Досить уже, Кел»,— попросила вона.
«Якщо він не відлупцює вас обох до смерті, то за це візьмуся я,— пообіцяла Келпурнія.— А зара’ швидко вилізай мені з ванни».
Келпурнія мало шкіру з неї не здерла жорстким рушником, звелівши піднести руки над головою. Тоді нап’яла на неї туго накрохмалену рожеву сукню, міцно ухопила за підборіддя і розчухрала коси гребінцем з гострими зубчиками. Потім жбурнула їй під ноги пару лакованих черевичків: «Взувайся».
«Я не можу їх застібнути»,— сказала Джін-Луїза.
Келпурнія з грюкотом опустила кришку унітаза і всадовила на неї Джін-Луїзу. Дівчинка дивилася, як великі, ніби у городнього опудала, пальці вправно виконують тонку роботу — просовують перламутрові ґудзики у замалі для них петельки, і подивувалася силі рук Келпурнії.
«А зараз іди до тата».
«А де Джемі?»
«Він миється у ванній містера Фінча. На нього я покластися можу».
У вітальні вони з Джемі сумирно сиділи на дивані. Атикус і превелебний Мургед вели якусь нудну розмову, а місіс Мургед відверто глипала на дітей. Джемі подивився на місіс Мургед і усміхнувся. Але вона не відповіла усмішкою на усмішку, і він облишив свої спроби бути чемним.
Усі відчули полегшення, коли Келпурнія задзвонила у дзвоник, сповіщаючи, що обід подано. За столом усі якусь хвилину ніяково мовчали, аж поки Атикус не попросив превелебного Мургеда прочитати вдячну молитву. Превелебний, замість попросити загального благословення, ухопився за нагоду сповістити Господа про злочинства Джін-Луїзи і Джемі. Коли превелебний Мургед дійшов до пояснення, що ці діти росли без матері, Джін-Луїза сама собі видавалася миршавою. Кинувши погляд на Джемі, побачила, що той мало не занурив носа в тарілку, а вуха у нього аж палають. Джін-Луїза сумнівалася, що Атикус наважиться колись підняти голову, і ці сумніви підтвердилися, коли превелебний Мургед нарешті сказав: «Амінь». Атикус підняв-таки голову: дві великі сльози котилися з-під його окулярів по щоках. Цього разу діти завдали йому страшенного болю. Раптом він промовив: «Перепрошую»,— рвучко підвівся і зник на кухні.