Зовсім не збентежений порушенням вірності з боку Герберта Джемсона, бо не почув його, містер Камінь підвівся і підійшов до кафедри з Біблією в руках. Розгорнув її і проголосив:
— Сьогодні мій текст обрано з двадцять першого розділу Книги пророка Ісаї, вірш шостий:
Джін-Луїза щиро силкувалася слухати, що там побачив вартовий містера Каменя, але вона відчувала, як її веселощі переходять в обурене невдоволення, і подолати його їй не вдавалося; упродовж усієї служби вона не зводила очей з Герберта Джемсона. Як він насмілився так усе змінити? Чи не намагається він повернути їх в лоно матері-церкви? Якби вона дослухалася до голосу розуму, то пригадала б, що Герберт Джемсон — методист чистої води: на богослов’ї він тямився не надто, а в добрих справах був одним з перших.
Славослов’я закінчилося, зараз почнуть кадити — «ортодоксальність є моя доктрина». Це дядько Джек сказав чи один з його старих єпископів? Джін-Луїза подивилася на нього через прохід і побачила гострий контур його профілю: розлючений, подумала вона. Містер Камінь бубонів: християнин може позбутися розчарувань і зневіри сучасного буття... приходити на Родинний вечір щосереди і приносити накритий таріль... хай буде з вами віднині й довіку, амінь.
Містер Камінь виголосив благословення і вже рушив до центрального виходу, коли Джін-Луїза пройшла рядами перехопити Герберта, який залишився зачинити вікна. Але її випередив доктор Фінч.
— Не можна так співати, Герберте,— говорив він.— Ми ж, зрештою, методисти БВ.
— Не дивіться так на мене, докторе Фінч,— Герберт простягнув руки, ніби хотів зупините те, що насувалося на нього.— Це нас так навчили у таборі Чарльза Веслі.
— Але ж ви не збираєтеся оце просто покірно проковтнути? Хто наказав вам таке робити? — доктор Фінч втягнув нижню губу, так що її майже видно не стало, а потім з циканням відпустив її.
— Музичний керівник. Він прочитав нам курс про помилки у церковній музиці Півдня. Сам він з Нью-Джерсі,— відповів Герберт.
— Ах, он воно як!
— Так, сер.
— І що ж, на його думку, у нас неправильно?
— Він сказав, що з тим самим успіхом ми могли б співати замість своїх гімнів «Припадай до джерела — Божа слава потекла». А ще він сказав, що слід піддати анафемі Фанні Кросбі й що «Скеля віків» — це просто образа Господу.
— Он як?
— Він сказав, що нам слід пожвавити Славослов’я.
— Пожвавити? Як саме?
— Як ми співали сьогодні.
Доктор Фінч сів на передню лаву. Закинув руку за спину і задумливо поворушив пальцями. Потім звів очі на Герберта.
— Очевидно,— промовив він,— очевидно, наші брати по вірі з Півночі вже не задовольняються тільки рішеннями Верховного суду. Вони намагаються змінити наші церковні гімни.
— Він ще й казав, що нам слід позбутися південних гімнів і вивчити декілька нових,— додав Герберт.— Мені це зовсім не сподобалося: ті, що йому видавалися гарними, зовсім не мають мелодії.
«Ха!» доктора Фінча прозвучало ще жорсткіше, ніж зазвичай,— вірна ознака, що йому уривається терпець. Вистачило його лише щоб сказати:
— Південні гімни, Герберте? Південні гімни?
Доктор Фінч поклав руки на коліна і випростав спину.
— Так от, Герберте,— виголосив він.— Сядьмо тихенько в цьому храмі й проаналізуймо все спокійно. Я гадаю, той чоловік хоче, щоб ми співали Славослов’я точнісінько як в англіканській церкві, однак він сам собі суперечить — сам собі суперечить — хоче вилучити... «Пребудь зі мною»?
— Так.
— Досконало.
— Перепрошую, сер?
— Досконало, сер. Досконало. А стосовно «Коли дивлюсь я на священний хрест» ?
— І цей також,— кивнув Герберт.— Він вручив мені перелік.
— Вручив перелік, он як? Гадаю, «Вперед, солдати-християни» там також є?
— Першим номером.
— Гр-р! — рикнув доктор Фінч.— Г. Ф. Лайт, Айзек Воттс, Сабіна Баринг-Гоулд.
Доктор Фінч вимовив останнє прізвище у мейкомський спосіб: розтягуючи а та и і з паузами між складами.
— Кожний англієць, Герберте, чесний і вірний,— сказав він,— намагається примусити нас співати Славослов’я таким чином, ніби ми всі опинилися у Вестмінстерському абатстві, хіба не так? Але я хочу вам дещо сказати...
Джін-Луїза подивилася на Герберта, який кивав на знак згоди, і на свого дядька, який виглядав немов Теобальд Понтифекс зі «Шляху усякої плоті» Семюеля Батлера.
— Отой чоловік, ваш музичний керівник,— він просто сноб, Герберте, і це доведений факт.
— Він такий зманіжений,— повідомив Герберт.
— Ще б пак! І ви збираєтеся продовжувати все те безглуздя?
— Господи спаси, ні! — вигукнув Герберт.— Я просто вирішив спробувати один разок, щоб переконатися, чи не помилився я у своїх висновках. Паства ніколи того не вивчить. А крім того, я люблю наші старі гімни.
— І я також, Герберте,— сказав доктор Фінч. Він підвівся й узяв Джін-Луїзу під руку.— Побачимося наступної неділі, і якщо станеться так, що наша церква підніметься на один фут над землею, я покладу персональну відповідальність за це на вас.
Щось в очах доктора Фінча підказало Гербертові, що той жартує. Він, засміявшись, промовив:
— Не хвилюйтеся, сер.
Доктор Фінч довів племінницю до машини, де на неї чекали Атикус й Александра.
— Тебе підвезти? — спитала вона.
— Звісно, ні,— відповів доктор Фінч. Він мав звичку ходити до церкви й назад пішки щонеділі, й робив це у всяку погоду: його не лякали ні бурі, ні пекуче сонце, ні люті морози.
Коли він вже збирався їх покинути, Джін-Луїза крикнула йому вслід:
— Дядьку Джеку, а що означає БВ?
Доктор Фінч важко зітхнув, що мало означати «Ох, ці вже мені неосвічені дівиці!», звів брови і пояснив:
— Deo volente. Божою волею, дитино. Надійне католицьке висловлювання.
8
З такою самою раптовістю, з якою жорстокий хлопчисько видирає личинки мурашиного лева з його ямки, щоб вони борсалися на осонні, Джін-Луїзу вихопили з її спокійного світу і залишили захищати свою чутливу шкіру самотужки, власними силами. Це сталося рівно о другій годині двадцять вісім хвилин одного вогкого недільного пообіддя. Обставини, які до цього призвели, були такі.
По обіді, коли Джін-Луїза вже потішила своїх домашніх переказом зауважень доктора Фінча стосовно новомодного виконання церковних гімнів, Атикус сидів у своєму кутку вітальні й читав недільні газети, а сама Джін-Луїза радісно очікувала свого візиту до дядька, щоб повеселитися від душі та ще й випити найміцнішої в Мейкомі кави з печивом, пролунав дзвінок у двері. Почулося, як Атикус гукнув «Заходь!», і долинув голос Генрі: «Ви готові, містере Фінч?» Джін-Луїза кинула на стіл кухонний рушник; не встигла вона вийти з кухні, як Генрі просунув голову в двері й сказав: «Привіт!»
Александра, не гаючи ні секунди, притиснула його до стінки:
— Генрі Клінтоне, тобі мусить бути соромно за себе!
Генрі, чари якого було далеко не пересічні, ввімкнув їх на повну міць, але на Александру вони геть не подіяли.
— Міс Александре,— сказав він,— все одно ви не зможете на нас довго сердитися, навіть якби й схотіли.
— Я захистила вас обох цього разу, але наступного разу мене може не виявитися поруч.
— Міс Александро, повірте, ми це дуже цінуємо,— сказав він і обернувся до Джін-Луїзи.— Сьогодні о сьомій тридцять вечора — і ніякої Пристані! Ми підемо в кіно.
— Гаразд. А куди це ви зараз налаштувалися?
— До суду. У нас там збори.
— В неділю?