Наступного дня вона з’явилася у школу, ступаючи з надзвичайною гідністю, але не від пихи, а від досі не відомого їй обтяжливого спорядження. Вона не сумнівалася, що всі знають, що з нею сталося, що всі на неї витріщаються, і спантеличувало її те, чому вона ніколи не чула раніше, щоб про таке говорилося. Може, ніхто про це і не знає, думала вона. Якщо так, то оце новина так новина. На перерві, коли Джордж Гілл покликав її водити у грі «Гарячий лій на кухні», вона похитала головою. «Я тепер нічого вже не можу,— сказала вона, сіла на сходинках і задивилася, як хлопці вовтузяться у пилюці.— Я навіть ходити не можу».
Коли вже стало несила терпіти, вона приєдналася до купки дівчат під віргінським дубом у кутку шкільного двору.
Ада Белль Стівенс засміялася і посунулася на довгій цементній лавці, щоб дати Джін-Луїзі місце.
«Ти чого не граєшся?» — спитала вона.
«Не хочу»,— відповіла Джін-Луїза.
Ада Белль, примруживши очі, сіпнула своїми безбарвними бровами.
«Закладаюся, я знаю, що з тобою».
«І що ж?»
«У тебе Прокляття».
«Що-що?»
«Прокляття. Прокляття Єви. Якби Єва не з’їла оте яблуко, у нас би цього не було. Кепсько почуваєшся?»
«Та нічого,— відповіла Джін-Луїза, подумки проклинаючи Єву.— А як ти здогадалася?»
«Ти так ступаєш, ніби їдеш верхи на гнідій кобилі,— пояснила Ада Белль.— Скоро звикнеш. У мене воно вже роками».
«Я не звикну ніколи».
Це було важко. Коли її активність обмежувалася, Джін-Луїза вдовольнялася тим, що грала на невеличкі ставки в азартні ігри за вугільною купою в глибині двору. Небезпека, з цим пов’язана, приваблювала її більше, ніж сама гра: Джін-Луїза не надто добре тямила в арифметиці, аби перейматися, виграє вона чи програє, не було ніякої радості у спробі подолати закон середніх величин, але їй приємно було обдурювати міс Блант. Товариство їй складали найбільші ледарі зі Старого Сарема, і найледачіший з усіх був Елберт Конінгем, тугодум, якому колись Джін-Луїза зробила безцінну послугу під час написання контрольної роботи за чверть. Якось після дзвоника на урок Елберт, обтрушуючи вугільну пилюку зі штанів, сказав: «Зачекай-но, Джін-Луїзо».
Вона зачекала. Коли вони залишилися самі, Елберт заговорив.
«Я хочу, щоб ти знала, що цього разу я отримав три з мінусом за географію».
«Це класно, Елберте».
«Я просто хотів сказати тобі — дякую».
«Прошу, Елберте».
Елберт густо почервонів, притягнув її до себе і поцілував. Вона відчула його мокрий, теплий язик у себе на губах і відсахнулася. Так її ще ніколи ніхто не цілував. Елберт відпустив її і почвалав до школи. Джін-Луїза пішла за ним, очманіла і дещо роздратована. Тільки родичам неохоче дозволяла вона цілувати її у щоку й одразу непомітно витиралася; Атикус неуважно цілував її куди попало, а Джемі не цілував зовсім. Вона подумала, що Елберт щось переплутав, і невдовзі про те забула.
Протягом того року її дедалі частіше можна було побачити з дівчатами під деревом, посеред тієї компанії: вона підкорилася своїй долі, але не зводила очей з хлопців, які гралися у різні ігри згідно з сезоном. Одного ранку вона приєдналася до дівчат трохи пізніше, помітила, що вони нишком пересміюються і переглядаються з більш таємничим виглядом, ніж зазвичай, і почала допитуватися, в чому річ.
«Та це через Франсін Оуен»,— сказала одна з дівчат.
«Франсін Оуен? Її вже кілька днів не було в школі»,— здивувалася Джін-Луїза.
«А знаєш чому?» — спитала Ада Белль.
«Ні».
«Через її сестру. Їх обох забрала служба соціального захисту».
Джін-Луїза підштовхнула ліктем Аду Белль, щоб та посунулася на лавці.
«А що з нею не так?»
«Вона вагітна, і знаєш від кого? Від свого батька».
«Що таке — вагітна?» — спитала Джін-Луїза.
З дівчачого кола пролунав стогін.
«В неї буде дитина, дурепо»,— відповіла одна.
Джін-Луїза обдумала це визначення і спитала:
«А до чого тут її батько?»
Ада Белль зітхнула.
«Ну ж бо, Адо Белль!»
«Це точно, Джін-Луїзо. Гадаю, єдина причина, чому Франсін досі не вагітна,— у неї ще не почалося».
«Що не почалося?»
«Міністрацїі,— Аді Белль вже урвався терпець.— Переконана, він це робив з ними обома».
«Що робив?» — не доходило до Джін-Луїзи.
Дівчата аж зайшлися од сміху.
«Одного ти не знаєш, Джін-Луїзо Фінч,— продовжила Ада Белль.— Перш за все, ти... якщо ти займаєшся цим після того, тобто, після того, як у тебе почнуться, ти народиш гарнюню дитину».
«Але чим займаюся, Адо Белль?»
Ада Белль зиркнула на дівчат і підморгнула.
«Насамперед потрібен хлопець. Він тебе міцно обіймає, важко дихає і цілує по-французькому. Це коли він тебе цілує розтуленим ротом і пхає тобі у рот язика...»
Дзвін у вухах Джін-Луїзи заглушив оповідь Ади Белль. Вона відчула, що стала бліда як смерть. Долоні в неї спітніли, у горлі перехопило. Їй не можна йти. Якщо вона піде, вони здогадаються. Вона підвелася, спробувала всміхнутися, але губи в неї тремтіли. Вона стулила рот і зціпила зуби.
«...ну от і все. Що з тобою, Джін-Луїзо? Ти біла як не знаю що. Може, я тебе налякала?»
Ада Белль глузливо посміхнулася.
«Ні,— промимрила Джін-Луїза.— Просто я змерзла. Краще піду до класу».
Вона молилася, щоб дівчата не помітили, як у неї тремтять коліна під час ходьби. У вбиральні для дівчат вона схилилася над раковиною, і її знудило.
Все ясно. Елберт устромив їй у рота свій язик. Вона вагітна.
Знання Джін-Луїзи про мораль і звичаї дорослих були уривчасті й неповні, але достатні для того, щоб розуміти: дитину можливо народити і поза шлюбом, це їй було відомо. До сьогодні вона не знала і не переймалася, як саме, бо це її не цікавило, та коли дівчина народжувала дитину поза шлюбом, її родина поринала у глибини ганьби. Джін-Луїза сто разів чула, як Александра розводиться про Ганьбу Для Родини: ганьба означала висилку до Мобіла й ув’язнення у виправному закладі, подалі від пристойних людей. Зганьблена родина вже ніколи не сміла ходити з високо піднесеною головою. Щось таке колись трапилося на вулиці, що вела до Монтгомері, й дами, що мешкали на тому кінці вулиці, перешіптувалися і квоктали про це тижнями.
Джін-Луїза ненавиділа себе і ненавиділа цілий світ. Вона нікому не завдала шкоди. Її приголомшила така несправедливість: адже вона нікому не заподіяла зла.
Вона крадькома вийшла зі школи, припленталася додому, пробралася у двір, залізла на платан і просиділа там до обіду. Обід тягнувся у мовчанні. Джін-Луїза навіть не усвідомлювала, що за столом сидять Атикус і Джемі. Потім вона повернулася на дерево і просиділа на ньому до сутінок, аж поки не почула, що її кличе Атикус.
«Злізай негайно»,— наказав він.
Вона була надто нещасна, щоб відреагувати на його крижаний голос.
«Міс Блант сказала, що ти пішла зі школи на великій перерві й не повернулася. Де ти пропадала?»
«На дереві».
«Ти захворіла? Але ж тобі добре відомо, що коли ти нездужаєш, мусиш негайно йти до Кел».
«Не захворіла, сер».
«Тоді, якщо ти не хвора, яку поважну причину ти можеш знайти для такої поведінки? Яке виправдання?»
«Ніякого, сер».
«Тоді дозволь мені дещо тобі сказати. Якщо подібне повториться, комусь дістанеться на бублики».
«Так, сер».
Вона ледь втрималася, щоб не розповісти йому все, перекинути цей тягар на нього, але змовчала.
«Ти впевнена, що почуваєшся нормально?»
«Так, сер».
«Тоді йди додому».
За вечерею їй хотілося жбурнути свою повну тарілку в Джемі, який з чванливістю своїх п’ятнадцяти років вів дорослу бесіду з батьком. Час до часу Джемі кидав на неї презирливі погляди. «Ти ще своє дістанеш, не хвилюйся,— по думки пообіцяла вона йому.— Тільки от зараз я не можу».