Щоранку вона прокидалася, переповнена енергією кошеняти і найкращими намірами, і щоранку до неї повертався отой тупий страх; щоранку вона шукала в ліжку немовля. Протягом дня цей страх ніколи цілковито не зникав, він охоплював її, коли вона зовсім того не чекала, і пошепки з неї глузував. Вона прочитала все, що було написано у рубриці «немовля» в енциклопедії, але знайшла там мало корисного, прочитала рубрику «народження» і знайшла ще менше. Їй трапилася старовинна книжка під назвою «Дияволи, зілля й лікарі», і зображення середньовічних нар та інструментів для пологів, як і інформація, що жінок іноді били неодноразово об стінку, щоб прискорити пологи, довели її мало не до істерики. Поступово Джін-Луїза зібрала дані від своїх шкільних подружок, обачно ставлячи питання з інтервалами у тижні, щоб не викликати підозру.
Вона, скільки могла, уникала Келпурнію, бо вважала, що Кел їй збрехала. Кел розповіла, що таке є у всіх дівчат, це настільки ж природна річ, як і дихання, ознака того, що дівчинка дорослішає, і триває воно десь до п’ятдесяти років. У ту мить Джін-Луїзу охопив страшенний відчай від перспективи, що коли воно закінчиться, вона буде застара, щоб отримувати задоволення від життя, а тому і не розпитувала більше. Кел навіть не заїкнулася про немовлят і французькі поцілунки.
Врешті-решт Джін-Луїза прозондувала Келпурнію щодо сімейства Оуенів. Кел відмовилася говорити про того містера Оуена, бо він не гідний вважатися людиною. Тепер він насидиться у в’язниці. Так, сестру Франсін відіслали до Мобіла, бідолашку. А саму Франсін помістили до Притулку баптистських сиріт в окрузі Ебот. Джін-Луїза не мусить забивати собі голову думками про тих людей. Келпурнія починала сердитися, і Джін-Луїза відступила.
Коли вона з’ясувала, що до народження дитини їй треба почекати дев’ять місяців, вона почувалася як злочинець, якому відстрочили смертний вирок. Вона рахувала тижні, позначаючи їх у календарі, але забула порахувати ті чотири місяці, які спливли до початку її підрахунків. Час підходив, і дні її минали у безпорадній паніці: ось вона прокинеться, а в її ліжку лежить немовля. Вони ростуть у животі, це вона знала точно.
Одна ідея вже довго визрівала у неї в голові, але Джін-Луїза інстинктивно її відштовхувала: усвідомлення остаточної розлуки було для неї нестерпне, проте вона знала, що настане день, коли вже не можна буде ані зволікати, ані приховувати. Хоча її стосунки з Атикусом і Джемі досягли найнижчого рівня («Ти якась зовсім млява стала, Джін-Луїзо,— казав батько.— Невже ти не можеш зосередитися на чомусь бодай п’ять хвилин?»), думка про існування без них, хоч як би там гарно не було на небесах, видавалася неприпустимою. Але ще гірше буде, якщо її вишлють до Мобіла, а вся рідня довіку не посміє підвести голови: такого Джін-Луїза не побажала б навіть Александрі.
За її розрахунками, дитина мала народитися в жовтні, тож тридцятого вересня Джін-Луїза накладе на себе руки.
Осінь приходить до Алабами пізно. Навіть на Геловін можна не застеляти садові стільці теплими куртками. Сутінки розтягуються надовго, але темрява спускається раптово; небо з темно-жовтого перетворюється на синьо-чорне, не встигнеш і кроку ступити, а з останнім променем зникає і денне тепло, і приходить прохолода.
Осінь Джін-Луїза любила найбільше з усіх пір року. Вона завжди очікувала на всі її прояви, звуки і форми: віддалені удари по шкіряному м’ячу і хлопці на тренувальному полі біля її дому наводили на думки про оркестр і холодну кока-колу, смажений арахіс і хмарки пари з рота у холодному повітрі. Навіть школа мала свої приємні моменти: поновлення старих чвар і дружб, тижні заучування усього, що забулося за довге літо. Осінь — це час гарячих вечерь, коли з’їдалося все, що не було з’їдене у півсні за сніданком. Джін-Луїзин світ досяг свого найліпшого періоду саме тоді, коли вона змушена його покинути.
Їй уже виповнилося дванадцять років, і вона перейшла до сьомого класу. Але посмакувати переходом з початкової школи не вдавалося: Джін-Луїзу не радувало, що треба переходити з однієї класної кімнати до іншої протягом дня і мати іншого вчителя на кожному уроці; не викликала захвату і думка, що десь там у далеких старших класах вчиться її героїчний брат. Атикус виїхав до Монтгомері на засідання законодавчих зборів, Джемі вона майже не бачила, хоча він нікуди не поїхав.
Тридцятого вересня вона відсиділа на всіх уроках, але не вивчила нічого. Після занять пішла до бібліотеки і залишалася там, аж доки не прийшов швейцар і не наказав їй іти геть. Вона попленталася на околицю, намагаючись потягти час. День уже згасав, коли вона перейшла рейками старого тартака до льодосховища. Теодор, робітник льодосховища, привітався з нею, і вона, йдучи далі, озиралася на нього, доки він не зайшов усередину.
Міський водний резервуар стояв у полі неподалік льодосховища. Вищої споруди Джін-Луїза в житті не бачила. Тонка металева драбина піднімалася від землі до невеличкої галерейки, яка охоплювала резервуар по периметру. Джін-Луїза кинула свої підручники і полізла драбиною нагору. Піднявшись вище за платани у своєму дворі, вона глянула униз, і в голові у неї запаморочилося, тож надалі вона дивилася лише вгору.
Під нею лежав увесь Мейком. Їй здавалося, що вона бачить свій дім: Келпурнія підсушує сухарики, скоро Джемі повернеться з футбольного тренування. Поглянувши на площу, Джін-Луїза впевнилася, що бачить, як Генрі Клінтон виходить з крамниці з оберемком продуктів. Кладе їх до багажника чиєїсь машини. Тут водночас засвітилися всі вуличні ліхтарі, й Джін-Луїза усміхнулася з несподіваною радістю.
Сіла на вузьку галерейку і звісила ноги. Один черевичок впав, за ним і другий. Цікаво, який у неї буде похорон: чи сидітиме місіс Дафф усю ніч і збиратиме в книгу підписи від людей? Чи плакатиме Джемі? Якщо так, то це трапиться вперше.
Вона поміркувала, що краще — стрибати сторчголов чи прости зісковзнути з краю. Якщо вона впаде на землю горілиць, можливо, буде не так боляче. Чи дізнаються всі колись, як сильно вона їх любить?
Хтось міцно ухопив її. Вона напружилася, коли чиїсь руки притиснули її лікті до боків. То були руки Генрі, з зеленими плямами від овочів. Безмовно він підняв її на ноги і пустив перед собою спускатися вниз крутою драбиною.
Вже внизу Генрі смикнув її за волосся.
«Богом клянуся, цього разу я вже точно все розкажу містеру Фінчу! — загорлав він.— Богом клянуся, Скауте! Ти що, з глузду з’їхала — полізла гратися на цій цистерні? Ти ж могла вбитися!»
Він ще раз смикнув її за волосся і навіть видер пасмо; він трусив її; він зірвав з себе білий робочий фартух, зібгав його і зі злістю жбурнув на землю.
«Ти розумієш, що могла б убитися? Розум у тебе є?»
Джін-Луїза дивилась на нього безтямним поглядом.
«Теодор тебе побачив отам нагорі й побіг по містера Фінча, а коли не знайшов його, покликав мене. Боже милостивий!..»
Коли він побачив, як її колотить, то зрозумів, що вона зовсім не гралася. Він легенько узяв її за шию; дорогою додому він намагався випитати, що її непокоїть, але вона мовчала. Генрі залишив її у вітальні й пішов до кухні.
«Золотко, що ти накоїла?»
Коли Келпурнія говорила з нею, в голосі її завжди змішувалися прихована ніжність і м’яке засудження.
«Містере Генку,— сказала Кел,— ліпше повертайтеся до крамниці. Містер Фред занепокоїться, де це ви поділися».
Келпурнія пильно подивилася на Джін-Луїзу, не перестаючи рішуче жувати солодку жуйку.
«То що ж ти накоїла? Чого ти залізла на ту цистерну?»
Джін-Луїза не відповідала.
«Якщо ти мені зізнаєшся, я нічого не скажу містеру Фінчу. Що тебе так засмутило, золотко?»
Келпурнія сіла поруч з нею. Келпурнія вже проминула свій середній вік, вона трохи набрала ваги, кучеряве її волосся почало сивіти, й очі мружилися через короткозорість. Поклавши руки собі на коліна, вона роздивлялася їх.
«На світі немає нічого аж такого жахливого, про що не можна розповісти»,— мовила вона.
Джін-Луїза сховала голову на колінах Келпурнії. Вона відчувала, як шкарубкі долоні розминають їй плечі й спину.